Думала, що син із дружиною куплять квартиру і все закінчиться лиха. З’їдуть, заживу. А насправді ще гірше стало. Я їм навіть гроші додала, десяту частину вартості. У себе дозволила лишитися. Щоб їм було не важко платити іпотеку.

Будинок здали, ключі видали. Переїзд? Ні! Вона уперлася: “Хочу, щоб у новій квартирі все нове було!” Економити обіцяли, казали, що ще трішечки поживуть, і вже тоді точно з’їдуть. Вже два роки ніякі речі зібрати не можуть.

Все нове подавай. Абсолютно. І мого не треба: ліжко спеціально для них купило. Шафа? Старе, даремно таке добро не приймуть. «Мені чоловік все нове придбає! І ліжко з ортопедичним матрацом! Досі купує.

Із технікою родичі допомогли. Скинулися, додали, сертифікати за всіма знайомими зібрали. Мало. А ще телевізор, мікрохвильова піч, посудомийка. Не вистачило. Вони взяли кредит. Крім іпотеки.

Коштує техніка в коробках посеред порожньої квартири. Два роки вартує. А кредит за неї платити треба. Економія. У домофон о третій годині ночі дзвонять – це їжу їм привозять. У відпустки літають. Вона ходить на манікюри. Волосся фарбує. На продукти скинутись? «Ми ж скоро з’їдемо, не об’їмо!

Одне добре – ремонт зробили. Не до вподоби їй в інтер’єрі від забудовника жити. Я сина рік майже не бачила. Він із роботи — на квартиру: фарбував, клеїв, сантехніка контролював. З квартири на роботу: на все це заробляти.

Вона каже, що це я винна: ​​не навчила сина заробляти. Золота медаль, червоний диплом, гарна робота, перспективи. Йому тридцяти немає, а він отримує втричі більше за середню зарплату по регіону. Чи не навчила? Хіба?

Що не дай, все мало, мало, мало. Я пам’ятаю, як вона мною купленому ліжку раділа та на кухні свої нігті мазюкала. Правильно кажуть: зростають доходи – зростають доходи. І апетити, як на дріжджах.

Раніше як було: допоможе, картоплю почистить, підлогу протре. А як ключі отримала – все: «Своє прибирати буду. Ми тут тимчасово! Синові заборонено давати мені на оплату комунальних послуг. Економія! Потай дає. Вибачається. Очі відводить. Просить потерпіти. Не вийде у них знімати та за їхню квартиру платити.

Спосіб життя міняти не хочеться. Без меблів жити або купити недорого – вона вертає ніс. Так нічого й не куплено нового — грошей немає: кредит, іпотека, життя.

Мовчу. З останніх сил. Шість років у себе вдома терплю, по засіках наскребу терпіння ще на рік. Не більше. Так їм і сказала: уже два роки помешкання простоює. Усе! Я допомогла чим змогла. Ще трохи почекаю і йдіть зі світом, живіть.

Крику було. Рідного сина на вулицю гоню, совість усе з віком розгубила. А звідки їй взятися, совісті? Вона всім дзвонить, скаржиться.

Все одно не повірите. Скажете, що я погана. Сама винна. Впустила. Допустила. Гонор свій показую. Дні рахую. Ніколи не думала, що вважатиму дні в очікуванні спокою. Я простягла руку допомоги, а вона, як поступає і ще просить.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Джерело