Баба Таня увійшла у веранду у старих воєнних ще калошах, і її погляд відразу впав на капці, що виглядали з-під дверей.

– Вони були Ігоревими, мабуть, дивно, що я їх скільки років досі тримаю… А це ж скільки вже весною буде? Восьмий піде…

Уже сім років мій Ігор не повертається додому, а капці все ще його чекають, на тому ж місці, мов ще трохи та він відкриє двері й знову їх взує, човгаючи до кухні, щоб чогось смачного покуштувати. Ех, я б йому наготувала смакоти! На кілька тижнів вперед! Аби ж лише прийшов до мене….

Вже скільки років його зі мною немає, а я все ще надії не покидаю. І до чого б то? От горить десь у мені ще та надія… Єдина – не помирає ще! Ех, не здивуюсь, якщо вона зі мною до останнього дня буде, або і в могилу її з собою заберу. І капці Ігореві теж зі мною най покладуть, навіщо дітям це лахміття?

Ледь заснула, от може годину тому, а тут привиділось, що у вікно хтось стукає. Пішла заглядати зі свічкою, а там, мов Ігор стоїть, усередину проситься, і лише якусь мить його бачила. Може, й правда то, а, може, то моя хвора уява затіяла гру зі мною. Та не застрашилась зовсім, чого тільки за свої роки не пережила – і голод, і холод, і війни, тому й коханий чоловік, навіть покійний, страшним не здаватиметься.

Мабуть, він мене прийшов забрати, але ж не хочеться мені ще туди… Ще якісь справи тут маю, якщо за чоловіком не хочу йти. Можливо, десь скоро правнуки з’являться, от з ними побавлюсь, а тоді й на той світ покрокую за тобою. Нагнулась на коридорі й витерла з Ігоревих капців пил, який там притрусився. Не знаю. Раптом подумала, що хтось і насварити може за таке недбале ставлення.

Ох, от лише не знаю, чи діждуся тих правнуків. Моя єдина внучка Галя, їй 20 зараз, все відповідає мені, що для себе не нажилась, що все ще не побачила і себе ще всім не показала. А коли питаю про кавалерів, то відповідь її одна: «Ще ні одного не знайшла, щоб на дідуся Ігоря схожий був! А всі інші лише й можуть за жіночою спідницею ховатися!»

А я лише могла їй підтакувати, а хіба вміла коли брехати?

– Так, Ігор то був завидний наречений. Нічого не мав за собою, сирота у цілому світі без хліба за плечем, але ж всі дівчата хотіли його на собі одружити. Він сам школу закінчив, потім інститут і до роботи постійно був охочий, ніякої не боявся, яку давали, таку й робив. А як ми одружилися, то я мов у казку потрапила – нічого важкого до рук не бери, все сам робить, він у домі господар, а я лиш квітла біля нього і діток ростила. От лише де ж зараз знайти такого Ігоря? – вона і сама не знала, чи був ще хоч один подібний на нього…

Галя їй он листівки висилає з різних країн. І примудрилося ж дівча на такі свята десь закордон поїхати, але батьки оправдовують її, говорять, що професія така. Вона у нас журналістка у Києві, от її посилають у відрядження, де вже тільки не була. А бабуся нею пишається, впевнена, що й Ігор з гордістю б усім друзям про неї розповів.

А цих свят бабуся не отримала жодної листівки від онучки, аж стривожилась, а тут ще й покійний чоловік їй у шибу стукати почав, тривога лише наростала, чи то не трапилось нічого?

Ох, і завірюха того дня була, але бабцю Таню і це не зупинило. Пришкандибала до Уляни, пощастило, що ще світло горіло. Так спокійніше…

У двері стукала бабця Таня:

– Уляно, швидше відчиняй! – Схоже бабцю ще досі не полишили думки про онуку. Ой, не до добра те все, ще й покійний Ігор снився… Треба швидше будити Уляну, не може вона вже дома висиджувати, несила…

– Бабцю, ви чого тут так пізно? Тож пів року вдома сиділи, а тут до мене прийшли! Лякаєте мене серед ночі!

– Ой, доню, не могла більше вдома сидіти, на душі не спокійно. Від онуки досі жодної листівки не отримала, от і прийшла до тебе. Та й діти давно не приїздили, щоб запитати, як там все у неї, – говорила бабця Уляні зі сльозами на очах.

– Ох, та ви, мабуть, відьма якась, бабцю! – промовила та і не стримала усмішки. – От вчора листівка вам від онуки надійшла. Тільки ж ці два дні така заметіль, що з дому страшно виходити, от я вирішила, що віднесу, коли погода збавить оберти.

Старенька швидко схопила лист, а там листівка з Греції та лист від онуки.. Бабця сходу читати почала – там і про відпочинок, і про тепло, і…

– Пише, що найшла чоловіка… справжнього… як мій Ігор, – промовляє бабця Уляна і підіймає голову до поштарки, яка їй мило посміхається, а сама собі думає, що не за горами й зустріч з чоловіком, який її сьогодні виглядав.

Недаремно приходив, хотів швидше вісткою поділитися, про яку сам дізнався…

Джерело