Мою сусідку звуть Ольга Іванівна. Нещодавно їй виповнилося 90 років. Ми тісно ніколи не спілкувались, але любили перекинутися зайвим словом при зустрічі. Вона здавалась мені цікавою, освіченою, легкою в розмові жінкою. На цей раз ми так само призупинились обмінятися новинами.

Я дізналась, що скоро жінка святкуватиме свій ювілей. На святкування мене вона не покликала. Але це ніяк не здивувало мене. Думала: які ж святкування у такому віці? Та якось оминути такий день і не привітати сусідку із солідною датою я не могла. Тому спекла пиріг, купила асорті з чаїв і надумала нагрянути у гості.

Ольга Іванівна у будинку жила сама. Чоловік помер ще 20 років тому, діти повиростали, створили свої сім’ї і роз’їхалися по всьому світу. Я була впевнена, що у цей день діти, внуки, правнуки з’їдуться привітати стару. Тому й не йшла з самого ранку в гості. А по обіді зайшла і побачила те, чого взагалі не очікувала: бабуся сидить сама на дивані і дивиться телевізор. В хаті пусто, як завжди.

Перше, що спало на думку: «Можливо, гості уже й по домах роз’їхалися». Та потім здоровий глузд підказав, що нікого тут і не було. Я ж би побачила автомобілі біля дому сусідки. Ольга Іванівна сиділа похмура, але коли побачила мене, то прямо засіяла від щастя. Коли я почала вітати жінку, то з її очей полилися сльози.

Як виявилося, ніхто з родичів не згадав про неї навіть у такий день. Діти не те, щоб приїхати, навіть зателефонувати не знайшли в собі сил. Я погодилась посидіти із сусідкою, почаювати. Ми багато говорили, згадували життя. А настрій у старенької все одно був не дуже добрим. Зрозуміло, що вона чекала й інших гостей, які є такими важливими для неї. Але, швидше за все, вона для них такою не є.

Я навіть не знала, які слова підібрати, щоб підтримати жінку. Та й думаю, що ніякі мої слова не змогли б втамувати її душевний біль.

Цілу ніч після того чаювання я ніяк не могла заснути, прокручувала в голові різні думки. Не можу повірити, що ти проживаєш своє життя, маєш все, що потрібно для щастя, а на старості літ навіть найрідніші відмовляються від тебе, забувають і не цінують всього того добра, яке ти робила для них протягом усього свого нелегкого життя.

Прямо зараз, читаючи це, киньте всі справи і зателефонуйте своїм рідним. Просто так. Просто з цікавості, чим вони займаються, як у них справи. Не втрачаймо найголовнішого, що є у нашому житті – не втрачаймо сім’ї!

Джерело