Ми з Павлом жили щасливим сімейним життям, якщо не брати до уваги той момент, що у нас не було з ним дітей.

Пам’ятаю, як закохалася в нього. Він такий високий, широкий в плечах і з гарними карими очима – подобався всім дівчатам у нашому університеті. Паша був душею компанії й завжди умів всіх розвеселити. На одній студентській вечірці все й сталося – він запросив мене на танець, а опісля – нікуди вже не відпускав.

Ми закохалися один в одного відразу, потім стали зустрічатися, а через два роки одружилися. Ми обоє були не місцевими в столиці, тож після весілля жили в сімейному гуртожитку, бо грошей на щось краще не вистачало. Але ми тоді були по справжньому щасливі.

Десь роки через два ми вже мали змогу орендувати квартиру, а ще через декілька років купили свою. Мій Павло став гарно заробляти, він з друзями організував бізнес, який почав приносити не маленькі прибутки. Тож ми жили досить таки забезпечено – вже купили собі машину, їздили відпочивати за кордон, ходили в ресторани. Єдиний мінус в цьому всьому – мій чоловік часто їздив у відрядження до іншого міста.

А одного вечора мені зателефонували й сказали, що Паша попав в аварію й зараз знаходиться в реанімації. Тож вже через пару годин я сиділа в лікарні біля палати, де лежав мій чоловік.

Та це ще не все, що сталося того вечора. До мене в лікарню підійшла дівчина років 20-ти з немовлям, й сказала мені, що у неї на руках дитина від мого чоловіка. Вона просила мене забрати її доньку, бо вона їй більше не потрібна. Й Павло не потрібен, вона собі знайде ще здорового та молодшого чоловіка й влаштує з ним своє життя. А потім зникла.

Не можу передати тих емоцій, які я пережила. Мені було й боляче, й образливо. Але саме тоді я зрозуміла на скільки сильно кохаю Пашу. Й навіть не уявляла свого життя без нього. А в маленьку дівчинку, яка солодко спала на моїх руках, я закохалася відразу. Мені не вірилося, що це все сталося з нами.

Дякувати Богу й лікарям, мій чоловік вибрався з того жахливого стану й вже через місяць був вдома. Він у мене просив пробачення й вмовляв, щоб я не відмовлялася від його доньки. Зрозуміло, що ми довго сварилися, але потім все втряслося. Бо треба було ще владнати всі юридичні питання стосовно дитини, а це було дуже важко.

Пройшло три роки. Сиджу й друкую свою історію, а наша трирічна Арінка бігає по квартирі й співає пісні. Я щаслива мама й дружина, й нехай навіть такою гіркою й дорогою ціною. Просто іншого життя б мені не хотілося. Всім добра!

Джерело