Інна, моя сестра, завжди вміла правильно жалітись. Ось це талант, який не відібрати, тут уже не посперечаєшся. На її хитрощі купувалися і вчителі, і батьки, і малознайомі люди. З останніми трюками взагалі проходив на ура.

Ось сестра поплачеться – у неї нова лялька, або четвірка в чверті, або зручніший робочий графік. Пристосовується сестра чудово, а своїм ниттям робить собі дорогу у світле майбутнє.

У дитинстві мене це дуже дратувало, тому що безпосередньо відбивалося на мені. Олена поплачеться, що у неї живіт болить, і ось уже я сама їду на ненависний город полоти грядки та поливати помідори. У сестри за рахунок її таланту та успішність у щоденнику була краща. Вчителі її дуже жалкували весь час. Рідня теж поводилася з сестрою, як із кришталевою.

Я ж чудово бачила всі її хитрощі, але вивести на чисту воду не виходило. Що дратувало ще більше, бо мені ж потім і діставалося. Думаю, не варто уточнювати, що дружби у нас із сестрою як такої і не було, всю школу точилася холодна війна.

Після того, як ми перестали жити під одним дахом і її скиглі більше на мені не відображалося, ми стали спілкуватися краще, хоча до дружби, звичайно, там ще, як до Китаю на пузі.

Зараз ми вже обидві дорослі – мені тридцять чотири, сестрі тридцять дві. Обидві одружені, у мене син-першокласник, у сестри дочка нещодавно в садок почала ходити. У нас із чоловіком квартира в іпотеці, а сім’я сестри донедавна жила на орендованій квартирі.

Тепер сестра вже живе у своїй квартирі, точніше, в маминій, але оренду вона, зрозуміло, не платить. Але впевнена, що доб’ється, щоб мама на неї переписала квартиру, вона ж така бідненька.

Наша мама залишилася вдовою сім років тому, приблизно в цей же час не стало і бабусі, після якої залишилася двокімнатна квартира. Мама оголосила відразу, що на квартиру ми можемо не облизуватись.

– Після моєї смерті все поділите, а поки я в одній квартирі житиму, а другу здаватиму. Працювати мені недовго лишилося, скоро на пенсію поженуть, щоб дорогу молодим не заступала. Тож буде мені додатковий дохід.

Мама у своєму права, сперечатися не стали. Сім років мама квартиру здавала та жила приспівуючи. З нас грошей не трясла, онукові дарувала добрі подарунки, собі ні в чому не відмовляла. Ми ж із чоловіком пласталися з іпотекою, сестра вийшла заміж і жила на орендованій квартирі.

– Ні, як можна, – не розуміла свекруха. – Діти працюють, розігнутися не можуть, з іпотекою цієї чортовою, а мати живе на втіху. Продала б квартиру, поділила гроші між доньками, легше б їм було.

Я мовчала. Такі думки і в мене були, але я гнала їх геть. Зрештою це мамина спадщина, вона нею і розпорядилася, як хотіла.

У Інни ж із іпотекою все не складалося. То роботи немає, то криза, то декрет. Вийшла зараз із декрету, так уже півроку ниє, що платять копійки, жити нема на що. Вода камінь точить, проридала сестра доріжку до маминої квартири.

Не знаю, що там сестра мамі наплела, як плакалася, але суть у тому, що мама виселила мешканців та пустила туди сестру із сім’єю. Нібито, щоб вони могли накопичити на іпотеку. Тільки сумніваюся, що сестра тепер про це навіть думатиме. А навіщо, якщо помешкання вона собі вже відплакала?

Це прикро, звичайно, хто б сперечався. Ось так мене повз квартиру і провели. Коли ми збирали на іпотеку, у мами й думки не було пустити нас у ту квартиру. Хоча допомога нам дуже знадобилася б.

Але ще цікавіше тут інше – мама раптом почала вимагати від нас допомоги. Тобто квартиру Інні, а допомога з мене. Звичайно, мене це обурило.

– А як мені Інна допомагатиме, якщо їм треба збирати на квартиру? Накопичать, з’їдуть, я знову мешканців пущу і у вас просити нічого не буду. Зараз ви мені допомагатимете, потім черга сестри буде. Все по-чесному.

Та ось нічого подібного. По-чесному було б, якби ми збирали на іпотеку, живучи в тій квартирі, а Інна маму утримувала, після чого б настала наша черга. Ось тоді б так, жодних запитань. Але мама пожаліла Інну, і себе утискати не хоче, жити на одну пенсію відвикла, а ми з чоловіком повинні розірватися – іпотеку платити, дитину ростити, ще й маму утримувати, поки сестра в ус не дме.

Цього я не збираюся робити. Допомога в сім’ї має бути взаємною, а тут цим і не пахне. Мама обурилася, навіть Інна дзвонила мене соромити, хоча їй би взагалі не висуватись. А мені все одно. Нехай обурюються, ображаються. У мене своя сім’я, про яку треба дбати.

Мама погрожує залишити без спадщини. Налякала! Інна ще кілька років поплачеться, і мама на неї все одно все перепише, у цьому я навіть не сумніваюся.

Джерело