Мені 63 роки, сину Володі – 42. Живемо в одному приватному будинку, наше спільне існування легким не назвеш.

Я дуже рано стала вдовою – у 33 роки. Вові ледве виповнилося 12 років, а доньці – рік. Переживали ми дуже важко, тим більше це був 1990 рік, час і так непростий. Я швидко зрозуміла, що вижити самій з двома дітьми у чожому місті, куди нас завіз чоловік, буде дуже непросто, тому почала пошуки людини, гідної замінити чоловіка.

Син-підліток не зміг зрозуміти мене і сприйняв мої пошуки як зраду пам’яті батька, і досі він не може мені вибачити тих відчайдушних спроб вижити у важкі 90-ті.

У 1996 Володимир іде до армії, а я, закохавшись, переїжджаю до рідного міста. За два роки син повернувся під моє крило.

Те місто, де ми жили колись, Володимир досі любить і впевнений, що його життя склалося б набагато щасливішим, якби він залишився жити там. Але тоді він приїхав жити до нас, до мене з новим чоловіком, молодшої ​​сестри та новонародженого брата. Всі ми тіснилися в одному будинку.

Так, я у 41 рік народила дитину від людини, яку кохала на той момент. Але чоловік, нажаль, дуже полюбляв закидати за комір, це і зруйнувало наш шлюб згодом.

Старший син зустрів дівчину, вони одружилися. Винаймають квартиру, у них з’являється двоє синів-погодок. Але довго шлюб не протримався, і через п’ять років вони розлучилися. Він повертається до мене, а дружина з дітьми залишається на орендованій квартирі.

Всі останні роки нашого життя з сином під одним дахом більш схожі на постійну холодну війну.

Син вважає, що я винна у невдачах його життя, оскільки він з 12-13 років був практично наданий сам собі, закінчив лише 9 класів, після школи влаштувався учнем автослюсаря та заробляв на себе сам.

Він досі дорікає мені, що сестрі я забезпечила освіту, завдяки чому вона не має матеріальних проблем: вона працює в банку в Києві, вийшла заміж, платять із чоловіком іпотеку за однушку і кредит за машину. Словом, усе як у людей.

А я теж не задоволена Володимиром. Дорослий син практично сидить у мене на шиї. Роботу він постійно втрачає, на жодному місці не може утриматися довше півроку, не вміє підлаштовуватися і постійно входить у конфлікти з начальством.

Жодної фінансової участі в утриманні будинку, оплаті комунальних витрат він не бере. З’їжджати на орендоване житло категорично відмовляється: і грошей у нього на це ніколи немає, і вважає, що не зобов’язаний нікуди йти, оскільки будинок спочатку належав його батькові.

Я ретельно стежу, щоб син харчувався тільки тим, на що заробить сам. Каструлю зі свіжозвареним борщем ховаю в кухонну шафу, веду ретельний облік провізії, що знаходиться в холодильнику, а нещодавно, під час чергової сутички, пообіцяла забрати холодильник до себе в кімнату.

Ну як так можна? Дорослий чоловік не прагне мати стабільний заробіток, у перервах між працевлаштуваннями таксує, але не дуже старанно, заробив на бензин, баклажку пінного та «Мівіну», і все, втомився.

У короткі періоди перемир’я він допомагає мені впорядковувати двір: виклав доріжки, зварив та покрив полікарбонатом навіс, ремонтує сантехніку, електрику тощо. Але найчастіше в нашому будинку напружена атмосфера, коли просто в повітрі відчувається взаємне невдоволення. Але я не знаю, як змінити наше життя, хоча дуже цього хочу.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.

Джерело