Мені на все життя запам’ятався момент, коли я вперше мила підлогу в домі своєї старенької бабусі Катерини.

Тоді я, семирічна дівчина, дуже старалася та хотіла, щоб вона похвалила мене за мої старання. Коли я вже все помила, баба Катерина підійшла, мовчки наблизилася до дивану, підняла покривало, яким він був вкритий, а потім покликала мене.

Я підбігла до неї, і в нерозумінні, чого від мене хочуть, також опустилася, щоб заглянути під диван. Там серед шару пилюки та дрібок від хліба лежав мій блокнот, який я загубила вже декілька тижнів тому.

І тоді бабуся звернулася до мене з наступними словами:

– Запам’ятай, доню, якщо ти й прибираєш, то в першу чергу найчистіше повинно бути там, де це найменше помітно. Добре, доню?
– Добре, – відповіла я, а самій у той момент стало так соромно.

Відтоді минуло чимало літ, моєї бабусі вже давно немає…Її дім пустує. Але ті слова закарбувалися в моїй пам’яті на все життя. Часто думаю про “невидимі, темні сторони наших душ” і такі “красиві, блискучі поверхні”. Адже як часто ми лукавимо, приховуючи свою справжню сутність. І в роздумах мені чується тихий, але водночас строгий голос моєї бабусі:

– Добре, доню?

Джерело