Того дня до мене подзвонили і попросили приїхати на “впізнання”. Мій син Дмитро пережив свого батька всього на один рік. Як тільки він знайомився з якоюсь дівчиною, я повторювала, що жодна не буде його любити, як я. – Всі ці дамочки з тобою лише з користі. – Як же я боялася його втратити.

Так вийшло, що сина я ростила сама. Мій чоловік пішов із цього життя, коли нашому Дмитрику було п’ять років.

Після відходу чоловіка я присвятила себе вихованню сина. Мені здавалося, що турбота про нашу дитину приглушує стан від втрати коханого чоловіка. Я у Дмитрику бачила продовження свого чоловіка.

Ми так із сином і йшли разом по життю. Я була для Дмитра опорою, а він для мене. Однак так тривало до того моменту, поки він не почав зустрічатися з дівчатами.

Зараз, через роки, я розумію, що це була звичайнісінька материнська ревність, а в той час я це почуття називала турботою.

Як тільки в житті сина з’явилася нова дівчина я намагалася його переконати, що їй від нього потрібні тільки гроші і тільки мама буде любити його безкорисливою любов’ю.

Така моя поведінка стала причиною того, що коли сину виповнилося двадцять він пішов з дому і став жити окремо від мене.

Я тоді з ним сильно влаштовувала “бурі”, а також запевняла, що виною тому його дівки, які йому запудрили голову. Проте Дмитро не реагував на мої слова.

Поступово син став уникати мене і звів наше спілкування до телефонних дзвінків. Коли йому виповнилося двадцять п’ять, він повідомив мені, що вирішив одружитися і в них з нареченою скоро буде малюк.

Ви навіть не можете уявити, що тоді зі мною почало творитися. Що я тільки не думала про наречену, а його дитину, яка ще навіть не з’явилася на світ, звинувачувала у всьому, що тільки можна.

Після цього Дмитро припинив зі мною всяке спілкування.

Так минуло два роки. А потім мені зателефонували та попросили прийти на “впізнання”. Так вийшло, що Дмитро пережив свого батька лише на рік.

Цей важкий стан накрив мене з головою, мов хмара. Я була у розпачі. А потім я зрозуміла, що єдиною близькою мені людиною на цій землі є дитина мого сина.

Я тоді дізналася, що у сина народилася донька. На той час онуці вже було вісім років, вона гарна і розумна дівчинка. Але я для неї зовсім чужа людина.

Після відходу сина минуло вже понад двадцять років і моя онука перетворилася на гарну, молоду дівчину, яка не захотіла мене приймати.

Я чудово розумію, що у всьому винна я сама. Моя самотність – це моє покарання, за всі ті погані слова, які я промовляла в адрес невістки та дитини.

Але хіба я тоді думала про те, що можу залишитися одна. Зараз я зовсім самотня вісімдесятирічна стара, яка нікому не потрібна. Нещодавно я вже стала прабабусею, але ніколи не побачу свого правнука.

Якби я тоді так себе не поводила, то моє життя було б зовсім іншим. Може навіть мій син був би живий.

Не треба мене шкодувати, тому що я не заслужила жалю, я своєю поведінкою сама зруйнувала своє життя і тільки я винна у своїй самотності!

Фото ілюстративне

Джерело