Є в мене одна знайома, ще зі школи спілкуємося, зараз нам по 27 років. Вона працює архітектором, у чоловіка робота пов’язана з будівництвом.

Люди далеко не бідні. Вона рано народила, малому зараз 9 років. Знаю, що кілька разів на рік їздять відпочивати закордон, мають квартиру, дачу, машину.

Вона, вічно молода блондинка, слідкує з тілом, манікюр, солярій, зачіски, косметологи.

І тут мене запрошують до них на дачу. Я приїжджаю, а там, будиночок в півтора поверхи. Я спочатку подумала, може я адресою помилилася, але ні, біля воріт мене зустріла Катя, в спортивках і рукавицях.

Запропонувала почекати, поки вона полуницю споле, каже, час не розрахувала, думала гості пізніше будуть.

Ну я і викликалася допомогти. Але це більше була не спроба допомогти, а просто цікаво було як Катя, яку мажоркою всі рахували, буде города полоти.

І, знаєте, я вам скажу, я все життя в селі росла, в них ні господарства не було, ні городини, а вона так вправно все робила, що мені аж ніяково стало.

Запитала я в Каті, для чого це їй треба, адже гроші є, а домашнє зараз можна і в бабусь купити.

На що Катя мені сказала: -Пішли, я тобі щось покажу.

Ми зайшли в будинок, і я ледь не зомліла. Дім чистий, все акуратно, ні пилу, ні бруду. Але разом з тим, ні води, ні газу. Я то знаю, гроші в них є.

А катя продовжила: -Ти не подумай, це не з жадібності, але цей будинок, господарство, дає мені змогу пам’ятати що всі люди рівні, що сьогодні ти пан, а завтра пропав. Нагадує про те, що в будь якій ситуації треба лишатися людиною.