Одружились ми з Юлією, коли їй було 19 років, а мені 23. Все сталось дуже швидко: ми почали зустрічатись, за кілька місяців орендували спільну квартиру, а за півтора року одружились. Хоч і жили ми за 114 кілометрів від села моїх тестя та тещі, нам все ж доводилось навідуватись до них щовихідних. Моя теща Олена потребувала допомоги своєї доньки завжди. Ще з дитинства Юля робила вдома все. Вона мусила встигати бути хорошою донькою, прибираючи вдома, займаючись городом та готуючи їжу; також мала бути доброю старшою сестрою, і вчити уроки з братом; хорошою сусідкою, аби допомагати бабі Ярославі з продуктами — сходити в магазин ще дотемна, бо та вже ледь волочила ноги по землі; ще Юля була зразковою ученицею, і старостою у класі. Все це звалилось на плечі дитини, яка просто хотіла бавитись із друзями, гуляти та ходити на дискотеки.

Навіть до клубу вона не могла піти без молодшого брата, бо, як ми всі знаємо, в селі люди народжують молодших дітей, бо старші для того, щоб бути няньками. От і Юля бігала за малим Степаном, наче нянька.

Тож зовсім не дивно, що вона рвалась поїхати з дому якнайшвидше, аби більше не бути всім зручною, і ніхто не користувався нею. Та далеко не втекла.

– Мені треба допомога, доню. – Дзвонила щоп’ятниці ввечері моя теща. – Треба, той-во, прибрати в хліву, в хаті лад навести.

І вже в суботу зранку ми їхали до села, аби допомагати батькам Юлі. Садили картоплю- копали картоплю, сіяли рослини, косили траву, прибирали вдома. На свята привозили м’ясо, аби зробити шашлик, до того ж приїжджали раніше, бо ще й салатів Юля мала наробити.

Довго я не говорив нічого з цього приводу дружині, оскільки це її батьки, і допомагати їм потрібно, але коли побачив, що теща просто цим користується, то не зміг мовчати.

Того вечора ми посварились, бо Юля ніяк не бачила того, що її використовують. Більше я не починав цієї розмови, і мовчки погоджувався на прохання дружини поїхати до батьків.

Та один день змінив усе. Ми приїхали в суботу зранку до села, аби вкотре навести лад у будинку батьків. Сусід дід Мишко підійшов до мене, поки я відчиняв багажник, аби дістати те, що ми привезли батькам, та сказав, що радий зі мною познайомитись.

– Виглядаєш ти хорошим хлопцем, але більше я вірю твоїй тещі Зіні. Ти чого нічого допомагати не хочеш? Трава он некошена стоїть вже місяць, огорожа хитається. Ви що їздите сюди, аби тільки поїсти? – запитав Мишко. – Ти знаєш, родичам тре’ допомагати, бо то дуже важливо!

Моєму здивуванню не було меж.

– Звідки то ви взяли таку інформацію, га, діду? – Запитав у чоловіка я.

– Та, Зінка ж подруга моєї дружини, і я добре знаю, що ви приїжджаєте, аби відпочити тут, поки старі горба гнуть в полі.

Добре, що вікно автомобіля було відчинене, і моя дружина почула всю цю розмову. Я зачинив багажник, в якому, до речі, лежала косарка з продуктами, сів до автомобіля та ми поїхали додому.

Відтоді пройшло багато часу, і теща неодноразово телефонувала доньці, аби запитати, що ж трапилось, на що моя дружина просто відповіла: “А ти йди до своєї сусідки Ганьки, та й розпитай що ж такого наговорив його чоловік Мишко моєму чоловікові. А ще краще запитай в себе, що ж тобі ніяк не можна догодити.” Юля поклала слухавку і заплакала…

Джерело