Якщо не вдавати у подробиці минулого, – у мене була однокласниця, з якою я дуже не ладнала. У нас були дуже погані відносини. Після закінчення 11 класу я сподівалася, що більше ніколи її не побачу. Однак, ми вступили в один університет, добре, що хоч на різні факультети. А все-таки, інколи доводилося перетинатися в коридорах.

Пройшло декілька років, я вже й забула про Марину. Жила своїм життям, вийшла заміж та народила маленького Захарка. І ось, звідки не чекаючи, з’явилася вона…

Я стояла поряд із дитячою площадкою, де грався мій син, як побачила знайоме обличчя, що промайнуло поряд. Подумала б, що здалося, однак воно раптом до мене заговорило…

– Світлана! Скільки років пройшло, а ти й не змінилася зовсім. Як була сіра мишка, так і залишилася

– Вибачте, ми знайомі? – вдала я, хоч прекрасно знала, з ким розмовляю.

– А на тобі маєш! Не впізнаєш давню подругу? Це ж я, Марина!

– Давню подругу? Не думала, що ми дружили…

– Ай, не починай. Як життя? Що тут робиш?

– Та ось, сина чекаю, він грається з іншими дітками після садочку…

– І мій серед них! Ви ходите, в цей садочок поряд?

– Так…

– Оце збіг, будемо разом водити дітей.

І тут мені стало зрозуміло, що ми не лише віддали наших синів в один дитячий садок, а ще й стали сусідками від недавнього часу. Марина придбала квартиру у нашому житловому комплексі…

Після того вона попрощалася, а я так і залишилася стояти й дивитися поперед себе. Повірити не можу, Марина мене що, переслідує?

Джерело