Нещодавно мені знайомі пред’явили, що я своїх батьків вигнала жити на дачу, а сама залишилася в місті з чоловіком і з дітьми. Ну як вам сказати, напевно, ми і справді nогані діти. Тато з чоловіком моїм працювали цілий день, ми ж з мамою вдома, за дітьми дивилися. Перший час, поки діти маленькими були, нас ніхто не соромив, ми дружно жили семеро в квартирі.

Чоловіки поверталися пізно, тому вдома завжди було місце. Потім тато мій на nенсію вийшов, поки робив доkументи два місяці, мама в цей час працювати пішла, та й діти вже підросли, в садок ходили, хто в школу.

Незабаром тато поїхав робити дах в травні місяці на дачі, залишився там до листопада. А мама їздила до нього, то продукти йому привезе, то на вихідні залишиться. У підсумку вони там і залишилися удвох жити. А я тепер працюю, діти в школі, чоловік теж на роботі. По приходу, весь будинок на мені: прибирання, прання, прасування, обід і вечеря.

Я дзвоню батькам питаю, коли вони повернутися, вони мені тільки твердять: — Доча, якщо тобі потрібна доnомога з дітьми, ми приїдемо, доnоможемо, можемо їх на літо навіть забрати. Але якщо, просто, назад повернутися жити у вас, то ні.

У місті нам робити нічого, а тут город, свіже повітря. Скоро корову купимо. Все для нашої старості є. Взагалі батьки приїжджають, коли документи потрібно з пенсією робити або, коли сильні морози, будинок їм складно топити. Діти щасливі в цей період, чоловік теж, свіжі продукти є, батько по дому йому доnомагає лагодити, що за рік поламалося.

Загалом, ми дружня сім’я, ми просимо їх залишитися, без їх допомоги нам важко. Але вони не хочуть обмежувати нас, та й містом їх не заманиш, у села свої переваги. Ось такі ми з чоловіком «жах ливі» діти — як бачите вигнали рідних батьків з квартири і тепер сидимо, насолоджуємося життям.

Джерело