Уже рік пройшов, як моя донька пішла від свого попереднього чоловіка до нового. Наші стосунки з колишнім зятем зіпсувалися з того часу. Він перестав цікавитись своїм сином, при зустрічі не вітається. Я цілком розумію, що вони тепер не подружжя, але після того він не перестає бути батьком своєї дитини. Йому ніхто не забороняє спілкуватися з сином, але він цього чомусь не хоче. Свати теж забули про свого онука та тепер він знає лише одних бабусю та дідуся, лише ми йому допомагаємо.

Моєї вини немає в їх розлученні, навпаки, я завжди був за те, щоб у них все було добре. Але Іван образився на мене через квартиру. У мене була однокімнатна квартира, яка залишилась від моїх батьків у спадок. Після одруженні моя донька з Іваном проживали там. Після розлучення моя донька з сином пішла жити до свого нового чоловіка, у нього великий будинок та багато місця. Зятю не було куди йти та він залишився проживати в моїй квартирі поки тривав процес розлучення. І ось вони з моєю донькою уже офіційно розлучилися, а він так і продовжує проживати в цій квартирі.

Коли мені ця ситуація набридла, я почав натякати Івану на те, що пора вже йому з’їхати з моєї квартири. На перших порах робив це дуже делікатно, просто запитуючи як у нього справи з пошуком роботи та нового місця для проживання. Він дуже здивувався моєму питанню. Відповів, що він вважав, ніби назавжди залишиться тут жити та переїзду не планував. Я пояснив колишньому зятю, що прямо зараз ми його з дому не виганяємо та почекаємо, поки він знайде собі нове житло, навіть речі перевезти допоможемо. А якщо він вирішить переїхати до своїх батьків у село, то перевеземо його речі туди.

Іван родом з села, яке знаходиться недалеко. Тут чоловіка нічого не тримає, він безробітний, так що зможе знайти собі нову роботу і не переживати за те, що вона далеко від дому. Я чув, що на деяких роботах навіть житло надають. Та чоловік дуже сильно на мене образився.

Ми ж не виганяємо жити на вулицю та, з іншої сторони, я не надто багатий, щоб роздавати квартири направо і наліво. Крім того, це чоловік мені ніхто. У нього є батьки, хай вони йому допомагають.

Врешті-решт, зібрав Іван свої речі та ми повезли його до батьків у село. І після того про Івана нічого не чути та його не видно. Аліменти він не платить, зі своїм сином не спілкується, на зв’язок не виходить.
Свою квартиру буду здавати в оренду, досить уже бути добрим до родичів.

Сумно, що наше спілкування обірвалося на такій негативній ноті. Проте Іван і сам міг зрозуміти, що після розлучення у нього не було ніяких прав на проживання в моїй квартирі. Донька моя взагалі не переймається за те, що Іван не платить аліменти, каже, що це навіть на краще, адже в старості він не зможе подати в суд на сина з вимогою про те, що син має його утримувати та давати гроші на його прожиття. Їй видніше, що це за людина.

Тепер ця ситуація позаду, але у мене після неї залишився неприємний осад.

Джерело