-Не крутись ти, Юрко, на кухні, не чоловіча це діло! Не витрачай молоді роки на ложки та каструлі! Йди краще он в клуб! Дівчата зачекалися вже, краще придивися собі хазяйку.

-Та ніхто на мене там не чекає, бабусю… А кашу зварити я не гірше за тебе можу…

-Ой, гляньте, кухар який у нас знайшовся, – бабуся Олена сміялася, поправляючи ситцеву хустинку. – Вже командувати мені буде на кухні!

-Зовсім я не командую, допомогти хотів, а краще б сам щось приготував. Пиріг он з яблуками, сподобався, що позавчора я випікав?

-Ну, сподобався звісно. Сядь, Юрчику, ось тобі кашка, поїж.

Олена сіла навпроти і, не відводячи погляду, дивилася на онука.

-Спекотно там, у їдальні районній, знайшов би іншу роботу, та й нащо тобі там із куховарками… І поговорити нема про що.

Олена щиро бажала двадцятирічному онукові добра, вважаючи, що працювати молодому хлопцеві на кухні – зовсім не підходить.

Вона згадала, як у дитинстві любив Юрко вареники ліпити, а як мати квасити капусту сяде, то кращого помічника не знайти. Так то дитинство, а тут доросле життя…

-Ну, і що ви тут наготували? – мати Юрка Валентина приїхала з ферми, зняла в’язану кофту та картату хустку.

-Сідай, дочко, вечеряти, втомилася мабуть, – Олена дістала ще одну тарілку.

-Мамо, ми з понеділка на польовій кухні працюватимемо, бригаду годувати будемо – розпорядження директора, – повідомив син.

-Ну, значить, гаряча пора настала жнив, одразу кажу – доведеться тобі покрутитись, синку. І в спеку, і в дощ перепочинку не буде…

-Ой, Господи, а мені Юрчик нічого не сказав, – Олена неквапливо почала витирати руки. – І де це бачено, щоб хлопець на полі кухарем працював?!

-Мамо, ну а ким йому працювати? І що такого? Он Василь сусід і корів доїть вдома і нічого.

-Та я не про те, я за онука переживаю, адже жартуватимуть, там жінки за словом не забаряться…

-Нічого, посміються, та й заспокояться.

-А як йому одружуватися? Замість дружини на кухні борщ варитиме?!

-Та постривай мамо, нехай спочатку одружиться.

-Ну, правда, бабусю, ну я люблю готувати. Що тут такого? Я ось ще навчитися хочу, щоб скоринки були на пирогах…

-Все, годі, – розпорядилася Валентина. – Сідаємо вечеряти.

-Молоденький який! А гарненький! – кухарка тітка Марина залюбувалася засмаглим блакитнооким хлопцем. – Ну, буде хоч кому каструлі тягати.

-Каструлі, ясна річ, тільки Марино Петрівно, кухарем я тут, призначили мене.

-Ти? А як же я?

-Та не ображайтеся ви, не підведу, разом працювати будемо!

Марина перші два дні придивлялася, заглядала в усі каструлі, можна сказати, не довіряла, потім звикла до спритного хлопця, переконавшись, що готує він не гірше за неї, хоч і посміювалася:

-Перевіряй, куховарко, як на смак!

-Я не куховарка, я кухар, – казав Юрко.

-Юрчику! Чуєш, що сказати хочу: артисти по обіді приїжджають до нас в клуб, концерт буде.

-Ага, Марино Петрівно, зрозумів, треба буде нагодувати потім артистів. Чи вони не звикли до такої їжі? – Юрко задумався, навіть запереживав, чим годувати артистів, вони, як відомо, балувані. – Звідки артисти? З області?

-Ні, наші, місцеві, з будинку культури, ти, може, знаєш їх.

-Не знаю, в будинок культури не ходжу, ніколи…

Старенький автобус повільно тягся протореною дорогою.

Імпровізованою сценою стала звичайна вантажна машина.

П’ять дівчат та трубач височіли на цій сцені, зніяковіло кланяючись під оплески водіїв та комбайнерів.

Тоненька дівчина в червоному сарафані зробила крок уперед після оголошення трубача, який виконував ще й роль ведучого, затягла пісню. Голос її був м’який, ніжний, розтікався, як струмок, змушуючи прислухатися до кожного слова.

Юрко стояв, як зачарований, роздивляючись співачку.

-Там он Танька, поруч Людка, Тамара, а ось цю дівчину не пригадаю, напевно, з новеньких, – Марина розмовляла пошепки, інформуючи молодого кухаря.

-Ааа, постривай, так це ж Федора дочка молодша – Наталка.

-Наталка, – одразу пошепки, ледве чутно, сказав Юрко.

-Тітко Марино, треба накривати стіл, артистів годуватимемо. – Він першим пішов на кухню.

Бригади роз’їхалися, і в полі виднілася техніка, що повільно пересувається – то віддалялася, то проходила повз польовий стан.

-Ой, а це хто тут у нас? – зі сміхом заговорила Тетяна, кивнувши у бік Юрка. – Кухарчук, чи що?

-Не кухарчук, а кухар, начальством поставлений, – з гордістю заявила Марина. – Їжте, дівчата, їжте, співучі ви наші. Пісні співати, як-не-як, теж робота.

-А це все ваш кухар готував? – Людмила хихикнула, розглядаючи Юрку.

-Разом готували…

-Ой, як же добре, пісні заспівали, сіли, поїли, та ще й така куховарка пригощає, – Тетяна не переставала жартувати. А Юрко і без того збентежений, навіть почервонів.

-Та не ображайтеся ви на них, – тоненька дівчина, в якій Марина впізнала Наталку, віднесла тарілки і пошепки висловила їм свою підтримку.

-Загалом не ображаюся, просто незвично людям, коли хлопець кухарем працює.

-Чому незвично? Мені, наприклад, зовсім не дивно.

-А ви у будинку культури працюєте? – Юрко насмілився і хотів затримати дівчину розмовами.

-Так, цього року музичне закінчила.

-Чудово співаєш, я аж заслухався.

-А ти чудово готуєш, все таке смачне!

-Ну, я не один, тітка Марина допомагає.

-Все одно, дякую і тобі і тітці Марині. У мене мама теж добре готує, та й я майже все вмію. У мене ось тільки чомусь борщ невдало виходять, хоча, здається, що простіше простого його варити…

-Борщ?! Я навпаки он, як готую борщ! Мама каже, що в мене краще виходять, аніж у неї. Навіть бабуся оцінила. Ех, приїхали б ви завтра до нас сюди ще раз, якраз борщик і буде…

-Ні, завтра ми в інший район їдемо.

-Шкода…

-Наталю, ну ти чого там? Добавки, чи що просиш? – співачки дружно засміялися. – Поспішай, їхати пора.

-Дякую за обід, їдемо ми, – вона відступила на крок від кухаря.

-А я б… Я б ще раз послухав, як ти співаєш. – сказав Юрко, знайшовши причину побачитись знову.

-Так приходь у будинок культури в суботу, у нас генеральна репетиція буде.

-А мене пустять?

-Пустять! – Наталя, відкинула світлу косу на плече, пішла до автобуса. – Обов’язково пустять, я домовлюся, – гукнула вона.

…Осінній лист щосили тримався на гілці, тріпаючись на вітрі. Каштан біля воріт Юркового будинку, скинув майже все золоте вбрання, залишилися лише поодинокі листочки.

Юрко вперше привів у батьківську хату свою наречену! Наталка бентежилася під поглядами його матері, бабусі. Пробувала частування і встигала відповідати на безліч запитань бабусі Олени.

-Мамо, та ми вже все знаємо, досить, нехай вони між собою поговорять, – Валентина зупинила бабу Олену.

-А ось, скажи Наталю, – не вгамовувалась бабуся, суп зварити, наприклад, ти встигаєш зі своєю роботою?

Дівчина не знала, що й казати.

-Та, встигаю, – пробурмотіла вона. – Не тільки суп, я все вмію!

-А борщ? А вареники?

-Готую, – вона подивилася на Юрка, – тільки в Юрка вареники смачніше виходять…

-А вареники для своєї дружини я сам готуватиму, – Юрко впевнено поклав руку на плече дівчині.

-Хай, досить вам про кухню, треба обговорити, коли знайомитись з батьками Наталки, ходімо.

Коли Юрко повіз на мотоциклі Наталю додому, бабуся Марина, підв’язавши хустку, стала прибирати посуд.

-Хороша наречена у мого онука, тільки боюся, що артистам ніколи за хатою дивитися, вони ж виступають. А Юрчик крутитиметься біля плити на роботі та вдома.

-Мамо, ну яка вона артистка, буде гурток вести, діткам, як то кажуть, культуру доносити. Ну і на святі виступить – хіба це погано? І вдома встигатиме, а якщо якийсь раз Юрку зварить, то це їхня справа, аби голодними не сиділи.

-Та це я так, клопочусь наперед. У мій молодий час на кухні дружина мала хазяйнувати, от і незвикла я. А так рада, чуєш, дочко, рада, дивишся, і правнуків дочекаюся.

-Дочекаєшся, мамо, дочекаєшся, – Валентина подивилася на фотографію, що стояла в буфеті за склом.

На ній був Юрко. Одружується Юрко. Нехай одружується. А хто там у них борщ буде варити, самі розберуться…

Джерело