Я завжди пишалася своїм сином, але, схоже, я була не першою людиною в його житті. Хоча … як дивитися. Мені просто стало дуже прикро від його недавніх вчинків. Після весілля син заявив, що хоче переїхати в село зі своєю дружиною. Я спочатку взагалі нічого не розуміла, потім, коли він сказав, що так буде краще для ваrітної дружини, зрозуміла, але теж не зовсім.

Наше місто не з найбільш забруд нених. Жити тут цілком можна: у нас є чисте повітря, багато парків, машин замало щодо інших міст… Загалом, я вирішила не втручатися в життя дітей.

Минуло два роки. Онукові скоро виповниться 2, а я за весь цей час бачила його тільки на екрані телефону, і то нечітко, так як зв’язок у них не завжди ловить. Діти часто запрошували мене до себе, але до них мені було їхати 6 годин на поїзді, та й не хотіла я стати зайвим напрягом.

Син працював в сусідньому місті, тому щоранку він присипався в 6, щоб встигнути на роботу до 9. Повертався він зі зрозумілих причин теж пізно. Одного разу я все ж вирішила провідати, як там діти поживають.

Я знала, що невістці, Аліні, буває складно з домашніми клопотами і дитиною, ось я і вирішила погостювати у них тиждень, доnомогти трохи, так би мовити. Відкривши двері, Аліна подивилася на мене так, ніби я чогось вже накоїла, і замість привітання запитала, чому це я раптом вирішила згадати про них.

Мені вже й не хотілося там затримуватися… Алінка мене навіть чаєм не пригостила. Після цього візиту в серце залишився осад. Мені стає nогано від одного усвідомлення, що я небажаний гість в сім’ї свого єдиного сина.