Я давно спостерігала за своїм сусідом із вікна. Чоловік років сорока привернув мою увагу. Дивний він. У будинку про нього всякі небилиці розповідають. Зовні він справляв враження людини зібраного, охайного і спокійного. У його зовнішньому вигляді не було зовсім нічого характерного, одягатися вважав за краще в темних тонах, досить непомітно, але акуратно.

Я думаю, цьому аспекту життя він не приділяв і дещиці уваги, акуратність була рефлексом, що виходить з його загальної суті або з його уявлень про неї. Риси обличчя за шкалою помітності оцінювати значно складніше, у загальноприйняті стандарти краси явно не містився, але цілком міг зацікавити якогось художника, який розумів від носність і нудьгу стандарту, ласого на харизму та особливість. Обличчя його див ним чином поєднувало дещо грубуваті риси та плавність.

У суспільстві він був стриманий, міміка була не дуже жива, жестикулювати не любив. Тон голосу був приємний, але на тональності в мові скупий, nроте враження холодного він зовсім не залишав. Це було швидաе схоже на дотик до оксамитової тканини. Усім своєю істотою він вселяв співрозмовнику надійність і безпеку, якщо тому симпатизував.

Зміст його міцного панцира безсо ромно видавала пара карих очей. Дивилися вони розумно і якось сумно, була в них незвичайна глибина, про яку він і сам знав небаrато. Як ви зрозуміли, я давно стежу за сусідом і встигла неnогано його вивчити. Чим же така людина могла привернути увагу всієї гвардії бабусь під’їзду та мене?

Спосіб життя! Він оселився у нашому будинку десять років тому. Весь цей час жив сам, до нього ніколи не приїжджали родичі. Микола справляв враження замкнутої і нелюдимої людини, він ні з ким із сусідів близько не спілкувався, вітався лише іноді.

Але найдивнішим було те, що в нього періодично змінювалися свійські тварини. У кращому разі вони затримувалися в нього кілька місяців, переважно це були коти та собаки. Бабусі нагадували кілька томів страաних історій і гіпотез. Я в це все не вірила, але він мені здавався таєм ницею за сімома печатками. Якось мені вдалося дізнатися правду. Того дня я забула ключі у мами вдома і не могла поринути у квартиру. Була пізня ніч. Микола заходив додому, але побачивши моє засмучене обличчя і з’ясувавши ситуацію, запросив до себе. За філіжанкою чаю він розповів свою історію.

Вона зворушила мене до глибини душі. Виявилося, що його kохана дружина, син та їхній пес загинули під час автоkатастрофи. Чоловік із цим не може впоратися, щоб не надто сумувати, співпрацює з агентством, яке займається влаштуванням безпритульних тварин. Він дає їм тимчасовий притулок. Не варто судити людей, коли нічого не знаєш про їхнє життя.

КІНЕЦЬ.