Виросла я в невеличкому містечку. Це навіть не містечко, а селище сільського типу. Все своє життя я прожила там, але коли закінчила школу, то переїхала, бо ж вступала до ВУЗу, а тому треба було змінювати місце звичного проживання. Так і залишилася в місті, в якому навчалася. Тут багато можливостей, цікаво, весело, нові друзі та знайомі.

Спершу, як тільки я випустилася з університету та покинула гуртожиток, стала винаймати кімнатку в квартирі однієї бабусі. Ми жили там з подругою Яною, з якою я подружилася на другому курсі університету.

Так і жила удвох та працювали. Згодом я знайшла високооплачувану роботу та взяла в іпотеку квартиру. А ще вирішила назбирати на машину, але благо мій брат купував собі тоді нову машину, а мені подарував свою “стару” іномарку. Так в мене з’явилася ще й машина.

В квартиру я по трохи купувала меблі, робила ремонт під себе, бо взяла її з ремонтом від забудовника, але я розраховувала на те, що буде можливість в ній жити навіть з мінімальною кількістю меблів. Машина мені полегшила пересування по місту, на роботу та до батьків.

Загалом до своїх двадцяти семи років я була вже достатньо успішною жінкою. Єдине, чого в мене не було – це відносини, кохання, сім’я, діти.

Тоді я познайомилася з Артемом. Він був з іншого куточку України. Все, що в нього було, це звичайна кімнатка в батьківській квартирі, яка була в рідному містечку та копійочна робота. А ще колишня дружина та донька, якій він платив аліменти.

Ми стали зустрічатися, але сильним коханням та постійним проведенням часу наші відносини не відрізнялися. Бачилися ми лише по вихідних і те раз на півтора-два тижні. Я мала ще, окрім основної роботи, підробіток, фріланс, тому часу не було взагалі.

Згодом вирішили, що Артем переїде до мене. Так і зробили. Так легше, не треба викроювати час зі щільного графіку, адже прийшовши додому, ми все одно побудемо разом. Та й я сподівалася, що деякі витрати тепер будуть розділені, і мені не потрібно буде повертатися на підробіток. Проте сталося в подальшому не так, як я думала.

З’явилися в Артема проблеми з роботою. Щоб отримати кращу, треба була машина, а в мене вона була. І послухавши його скарги і натяки, згодом на своїй машині я вже дуже рідко їздила. Роботу він отримав, як і мою машину в користування.

При цьому, живучи в моїй квартирі й не будучи одруженим на мені, Артем не помагав абсолютно ніяк. Навіть тими ж преславутими грошима, якими так люблять попрікати чоловіки жінкам. Тобто всі витрати: комуналка, побутова хімія, харчі, інтернет і так далі – все було на мені. Легше не стало. Лише важче. Звісно, він приносив час від часу трохи їжі, але в більшості він її з’їдав сам. А їсть Артем ох не мало. Мені довелося знову повернутися на підробіток, щоб зводити кінці з кінцями.

А одного разу він прийшов та став просити гроші на ремонт машини, щоб її в сервіс відвезти. На моє здивування Артем відповів: “Твоя ж машина, не моя. Я оплачую бензин, поки використовую її, а все інше мене не торкається”.

– Та його нічого не торкається! Не оплачує нічого: ні їжу, ні комуналку в квартирі, в якій живе, так до того безоплатно використовує автомобіль твій і за сервіс не може заплатити! – обурювалася та сама моя подруга, з якою ми колись ділили одну кімнату.

– Заспокойся, не сердись так, Яно. Ну так, але в нього ще ж аліменти є, та й мати хвора, він весь час на ліки їй передає. – виправдовувала я Артема перед подругою, хоча розуміла, що Яна права і насправді я солідарна з нею.

– Він в тебе дуже добре влаштувався, Олю. Дуже добре. Сама подумай: живе в квартирі, за яку не платить, навіть за їжу і за комуналку; авто дали, щоб роботу отримати, так ще й ти за ним прибираєш, готуєш йому, переш і так далі. А тепер питання: Артем цей тобі для чого?

Я задумалася після слів подруги. Я сумнівалася, що Артем любить мене. Насправді давно сумнівалася. Але вже і батьки натякають, що нам потрібно одружуватися, і родичі запитують. Але я далеко не впевнена, що хочу прожити все життя з Артемом. Наче камінь все життя тягнути на собі.

Якось я його попросила допомогти з оплатою кредиту в цьому місяці, бо мені було важко, не знала, чи все зможу, а в підсумку отримала відповідь: “Ми ж не подружжя”. Мовляв були б ми в шлюбі, то він би оплатив. А так, то лише мої проблеми. Це стало відмовкою на все. І вона мене бісила.

А потім він, поки ми їхали до моєї мами в гості, попросив гроші на бензин:

– Ну я ж не до тещі офіційної їдемо, то і платити маєш ти. От якби ми були подружжям…

– Я зрозуміла, не продовжуй. – твердо відповіла я, дала гроші на бензин, і ми поїхали до моєї мами. Я чітко розуміла, що більше з ним я не буду.

Коли батьки за столом запитали в черговий раз коли ми поберемося, я, чітко, холодно і суворо відповіла:

– Ніколи.

Як батьки, так і Артем були шоковані моєю відповіддю.

– Що? Чому? В нас ж все так добре з тобою! – не розумів Артем.

– Добре? Тобі так, а мені ні. Не я ж на шиї сиджу і ніжками холітаю. – сказала я, а потім додала: – Віддай документи та ключі від машини та ключі від квартири. Звідси ти самостійно сам доїдеш, а завтра, щоб прийшов до квартири, коли я вдома буду, бо мало що ще зробиш, поки мене нема.

– Та що з тобою не так?! Як ти можеш так вчиняти?! Якщо я зараз без машини буду, то залишуся і без роботи! Чи ти це не розумієш?! Не вигадуй проблем та заспокойся, істеричка клята!  – кричав та ображав мене Артем перед батьками.

– Ох, та що ти? Ну, якби ми були в шлюбі, то я б ще подумала, а так ні, машина ж моя, а ти мені неофіційний чоловік. – відплатила я йому його ж монетою.

Батьки зрозуміли, що тут відбувається, та підтримали мене. Батько після його слів про мене виштовхав Артема на вулицю з будинку та наказав забути дорогу до їхнього будинку та моєї квартири.

Після цього Артем намагався все повернути та навіть зробив пропозицію привселюдно в ресторані. Думав я на публіці не зможу йому відмовити, але я мало того, що відмовила, так ще й вилила на нього склянку води. Хоча він заслуговував на набагато гірше ставлення до себе.

Джерело