Коли Ірина почала верещати на весь будинок, ближче першої години ночі, на кухню збіглися всі родичі. Володимир відразу зрозумів причину, тому й став заспокоювати майбутню невістку. Лише Лідія Іванівна тихенько піднялась зі стільця і попрямувала в свою кімнату, міцно тримаючи шелестящий папірець в руці.

Лідія Іванівна вже багато років була для своєї рідні справжньою проблемою: вона сама ніколи нічого не викидала і не дозволяла це робити нікому із сім’ї. Може це й не було б такою проблемою, якби бабуся жила одна, але вона жила разом із сім’єю доньки у великому будинку, в якому уживалися одразу три покоління: сама Лідія Іванівна, її донька Наталя з чоловіком Володимиром та їхній син Ярослав, у якого іноді залишалася ночувати його дівчина, Ірина.

Бабуся дбайливо зберігала величезну кількість різного мотлоху, який вона збирала роками. У кімнаті Лідії Іванівни ще була одна давніша річ, ніж вона сама – це шафа, в якій зберігалися раритети: старий альбом зі старовинними фото, листи чоловіка, рушник вишитий її матір’ю. Однак знайти ці приголомшливі речі було дуже складно і докопатися до них могли лише настирливі.

– Мамочко, ну навіщо ти контейнери від яєць збираєш? – виявивши цілий стос цих коробок, говорила Наталя матері.

– Ти сама подумай! – казала старенька. – У них дуже зручно зберігати різну дрібницю.

– Яку ще дрібницю? – спитав зять.

– Та навіщо нам стільки голок? Ти ж навіть не шиєш! – сказала донька.

Наталя зітхнула. Вона вже давно не підпускала мати до свого гардеробу, оскільки вона вже відносила свої шкарпетки.

– Добре, бережи свої лотки. Тільки не потрібно розкидати голки, оскільки це небезпечно.

Коли Наталя заспокоїлася, то ще довго думала над тим, як можна позбавитися всіх цих цінностей.

– Скажи, звідки лампочки взялися? – Запитав Наталю чоловік.

– Вона вже років сто, як усі лампочки, що перегоріли, збирає. Ти тільки не вздумай просити, щоб вона їх викинула, бо вони їй життєво потрібні.

У сім’ї Наталі такі розмови були нормою, оскільки все це старе сильно давно злило всіх в домі. Але змінити Лідію Іванівну було неможливо.

– Я скільки її пам’ятаю, вона була такою, – ставала на захист матері Наталя. – Вона завжди збирала берегла та зберігала. Просто це збільшилося з віком, тому вона тепер навіть перестала сміття викидати.

Якось Лідія Іванівна ледь до зриву не довела дівчину онука. Ірині серед ночі захотілося їсти і вона, діставши з сумки шоколадку  з’їла, а потім хотіла викинути її обгортку у відро для сміття.

У цей час Лідія Іванівна сиділа в темряві за столом на кухні і згадувала справи минулих років. Ніхто так і не зміг зрозуміти, як бабуся розглянула в руках у дівчини фольгу, але коли Ірина простягла руку до відра для сміття бабуся закричала їй з темряви:

– Давай сюди фольгу.

Ірина з переляку почала верещати і на її крик збіглися всі.

– Ти що надумала! Навіщо таку хорошу фольгу викидаєш, її можна використовувати! – Почала голосити бабуся.

– Іринко, ти як? Тобі, люба, треба заспокоїтись! – сказав майбутній невістці Володимир.

У цей час Лідія Іванівна повільно віддалялася, тримаючи в руках свій трофей.

Обмежити бабусю “плюшкіна” тільки її кімнатою було неможливо, оскільки це суперечило її славетним планам. Однак донька намагалася домогтися цього всіма можливими способами, але старенька навіть не думала здаватися.

Але в деяких випадках звичка Лідії Іванівни була навіть корисною.

Якось Ярославу на новому місці роботи видали замість постійної, тимчасову перепустку, яка була листком формату А4. Вона була потрібна хлопцеві, щоб потрапити до офісу.

Одного ранку цей папірець зник. Онук весь будинок перевернув догори дном, але перепустки так і не знайшов.

– Мамо, а ти не могла її випрати?

– Ні, я її не бачила. Ти, коли її востаннє бачив.

– Я коли вчора з роботи прийшов, то разом із ключами її на столик поклав.

– Я вчора всі папірці з того столу переглянув і викинув, що було непотрібне. Може я й пропуск твій випадково згріб!, – сказав Володя.

– А викинув куди?

– У пакет, а потім усе спалив.

Назрівала неабияка буря. Тут на шум вийшла Лідія Іванівна, яка, коли зрозуміла у чому суть питання, сказала онукові:

– Та ти не хвилюйся, я твій листочок приховала, як же можна було наполовину викидати чисті листи, адже на них ще можна писати.

Потім вона віддала Ярославу перепустку і знову сховалась у своїй кімнаті.

– Яка таки молодчина, моя теща! – сказав Володя і пішов дивитись спокійно телевізор.

Фото ілюстративне

Джерело