«Вчора в обід зателефонував малий з дому (я частенько без обіду працюю) і страшним голосом повідомив, що «ми абсолютно випадково  розбили твій об’єктив». До речі, разом з клятвопринесенним котом. Об’єктив стояв на підвіконні і, як я думав, нікому не заважав. Але, коли в будинку дитя і кіт, безпечного місця годі й шукати. Що і було доведено.

Ну, думаю, повернуся додому, вуха всім повідкручую.  Тим більше що коштує зараз цей об’єктив 30000 тисяч гривень. Загалом, якась не бюджетна гра у них вийшла.

На моє запитання, що розбилося, сумний голос повідав, що «все розбилося». І по всій кімнаті осколки, осколки і осколки.

Подумки поховавши об’єктив і прочитавши над ним урочисту промову, ввечері ввалююся додому, весь такий суворий і оповитий аурою справедливого покарання винних.

Переодягнувся, вмився. Послухав, як «кіт туди стриб … а я такий до нього … а він такий скок … а я йому допомогти … а він туди …. а я … а він … і об’єктив впав. Ось ».

Ну що, кажу. Тепер доведеться всі твої іграшки продавати. Планшет, ноутбук, колонки, там, що ще є, і купувати мені новий об’єктив.

Малий тільки кивнув і пішов до своєї кімнати. Через деякий час дивлюся, тягне колонки на стіл. Навіщо? – питаю. Будемо тобі на об’єктив збирати, каже. І такий весь сумний-сумний

У нього коліно травмоване, вже третій місяць вдома сидить, на домашньому навчанні. У чотирьох стінах. Ми в будні на роботі, він один з котом. Ну і вчителі ще приходять. А йому 9 років, саме час стрибати та носитися у дворі, а він вдома сидить. Подумав я про це, і аж серце защеміло. Так крутись воно, думаю, все конем! І осколки по квартирі, і об’єктив цей вошивий. За навчання насварю, якщо що. Через не чоловічі вчинки теж. За брехню.

А за це … Гори воно вогнем ці залізяки зі скельцями!

Слова йому не сказав поганого за об’єктив, не карав. Розповів тільки, що за ціну розбитого об’єктива можна всю його кімнату конструктором «Лего» викласти. Вражений.

А потім згадав, як я батькові в 16 років розбив машину. Серпень 1989 року. Він дозволив мені по селу проїхати, а я на трасу виїхав. І при з’їзді з неї на путівець не розрахував і, промазав мимо містка, влетів в канаву. Морда вся пошматована, причому у машини від удару, у мене – від страху. Прийшов додому і, знаючи татка, чекав некволих люлей по організму. Він подивився на мене, мовчки одягнувся і пішов до машини, яка все ще стирчала в канаві. Потім приїхавши, даішникам пояснив, що сам був за кермом і не впорався з керуванням. А мені ні слова ні півслова докору. Тільки сказав – живий? І добре

Жодна зламана, тим більше не спеціально, річ, не варта сварки між люблячими людьми. І, що б мені не говорили доморощені педагоги-теоретики, зараз я вчинив правильно. Як і мій батько. І я дуже сподіваюся, що схожий на нього. І не тільки цим вчинком. І мій син буде схожий на мене в тому хорошому, що є в мені ».

Джерело