Ми з чоловіком довгий час намагалися завагітніти, і ось після стількох невдалих спроб таки наважились взяти дитину з дитячого будинку. Ми одразу помітили темноволосого дворічного хлопчика, якого звали Артем. Дитинства в цієї дитини не було, його вилучили від батьків, бо ті постійно зл0вжuвaлu aлк0г0лeм.

У дитячому будинку хлопчик поводив себе дуже перелякано, напевно за своїх два роки йому вдалося чимало пережити. Ми щиро надіялись, що в нас він забуде всі негаразди. Мама мого чоловіка завжди мріяла про онуків, вона найбільше чекала на появу онука. А тільки ми привезли сина додому, він забився в куток і ні до кого не хотів іти. Так він просидів там увесь день.

Свекруха запропонувала забрати Артема до себе, але ми відмовилися, адже хотіли, щоб він звик до нас. І нам буде значно легше прийти до себе. Чоловік мене підтримав в цьому рішенні. Минав час, я знову завагітніла, однак і ця спроба виявилась невдалою. Артем так і не зміг звикнути до нас.

Він цілими днями сидів у своїй кімнаті, ні з ким не хотів розмовляти, всіх уникав. І єдиним його другом був собака, котрий жив у моєї свекрухи. Поруч з ним син хоч інколи посміхався та, здавалось, оживав. А я тим часом більше не витримувала цього. Була впевнена, що Артем вже ніколи не звикне до нас. Та і я вже неабияк втомилась.

Чоловік щоразу заспокоював мене, просив почекати. Запевняв, що хлопчик обов’язково звикне, варто дати йому час. Мабуть, він ніяк не може забути своє минуле. Час лікує…

Втім нічого не мінялось. І ми вирішили віддати дитину назад у дитячий будинок. Моя мама сказала, що так буде краще для нас і для дитини. Артем за рік так і не підпустив нас до себе. Кожен день перетворювався на суцільні муки.

От тільки коли про це рішення почула свекруха, вона вже за декілька хвилин стояла на порозі нашого дому. Я провела її на кухню, де сидів Артем, поруч з ним стояла тарілка з кашею…

– Доню, розумію, що ти вже не витримуєш. Але цьому хлопцеві стільки довелося пережити. Йому зараз куди важче, аніж вам. Він був непотрібний власній сім’ї, жив у жахливих умовах. Потім дитячий будинок, через декілька місяців нова сім’я. Тільки терпіння та безмежна любов допоможе йому.

Але я не хотіла чути її вмовляння. Ми з чоловіком все вже давно вирішили.
– Ви ж стільки часу до цього йшли, а тепер так легко здаєтесь. Спробуйте дати собі й Артему всього один шанс. А я допоможу вам у цьому. Переїжджайте на певний час до мене. Повір, все мине, просто зачекай, – знову продовжувала своє свекруха.

Ми таки послухали маму і переїхали до неї. А через два місяці з мовчазного та відлюдкуватого хлопця він перетворився у життєрадісну дитину, яка весело бігала по дому. І найголовніше, він навіть почав називати мене мамою. Хлопчик неабияк прив’язався до чоловіка. Тільки той мав повернутися з роботи, Артем вже сидів у вікні та чекав його.

Ми повернулися жити додому, а Артем тепер щотижня на вихідних їздить до бабусі. Коли хлопчику виповнилося чотири роки, ми вирішили віддати його в дитячий садок. Як виявилося, він насправді дуже здібний та гарно малює. Тепер я розумію, що свекруха мала рацію. Вдячна їй за те, що тоді не дала нам зробити той необдуманий крок. Всі наші страхи залишилися позаду, Артем звик до нас, а ми просто не можемо намилуватися нашим дорогим синочком.

Джерело