-Ні, далі так жити неможливо! – Володимир Іванович різко поклав ручку із золотим пером на стіл і витер піт з чола.

Незважаючи на кондиціонер, йому було жарко.

У костюмі, у краватці у літню спеку! А що поробиш, дрес-код.

А він начальник відділу в адміністрації міста. Зустрічі, розмови, обіцянки, наради. Справа звичайно потрібна, але не його це все! Даремно він погодився…

Так, треба йому на свій завод повертатися, хлопці й досі кличуть.

Знову на посаду начальника зміни, з якої він пішов.

Там жива робота, своя, зрозуміла. І люди прості. Ось це для нього – Володьки!

А то бачте – Володимир Іванович! І краватка ця…

Володимир Іванович послабив вузол краватки, взяв чистий аркуш паперу і розгонистим почерком написав заяву на відпустку аж на два тижні.

З наступним звільненням…

Його навіть не тримали. Чоловік він хороший, розумний, але нехитрий, добрий занадто.

Є на це місце в адміністрації й більш підходящі кандидатури.

Вранці Володимир заскочив на завод. На прохідній йому хлопці знайомі руку тиснуть:

-Володька, повернувся чи що?!

Видихнув, як же ж на душі добре стало:

-Повернувся…

Начальник цеху, Микола Миколайович, обійняв його:

-Молодець, хлопче. Чекав я тебе, знав, що не там твоє місце.

-Ну, спробувати треба було, – ніяково розвів руками Володимир.

-Ну та годі тобі, йдемо у відділ кадрів, вирішимо, що і як, – поплескав його по плечу начальник цеху.

Вирішили, що він відпустку відгуляє, документи на руки отримає, й одразу до роботи. Поки що на ту ж посаду, на начальника зміни.

-А там і видно буде, – багатозначно підняв брови Микола Миколайович. – У мене вже й пенсія на горизонті, треба собі гідну зміну готувати.

Вийшов Володя з прохідною з легкою душею. Вірне він ухвалив рішення.

Тільки ось особисте життя в нього ніяк не налагодиться.

З Мариною все ніби до весілля йшло, та розладналися стосунки.

Адже вона його тоді вмовила роботу поміняти.

Непрестижно, бачите, на заводі працювати. Під себе його підлаштувати хотіла.

Щоб у костюмах та краватках на чистій роботі кар’єру робив.

Хоча у Володі й на заводі зарплата дуже хороша була.

А з Мариною що далі, то гірше. Черевики мають бути італійські. Костюми модні. Годинник, ручка із золотим пером! Обов’язково брендові. І друзі багаті, потрібні…

Ні, не його це. Майже до сорока років Володимир дожив, поки нарешті себе пізнав і зрозумів. Тільки сім’ї в нього немає, не знайшов під себе…

На ранок у простому одязі сів Володимир за кермо. До села, де дитинство він провів, вирішив поїхати.

У річці тієї скупатися, по селі пройтися, згадати, як у бабусі бував.

Добре що майже одразу за містом воно, їхати недалеко.

Будинок бабусі правда проданий давно. Але він тільки на один день, так, абстрагуватися, і сил почерпнути в рідних місцях.

Бутербродів зробив холостяцьких. З сиром і з ковбасою копченою. Чай у термосі взяв, цукерок. Усміхнувся:

-Як хлопець у похід зібрався!

Доїхав Володимир швидко. Машину на узбіччі поставив рюкзак на плече і в ліс.

Давно ж він тут не був.

Начебто все й таке ж, як раніше, і чуже. Краєм лісу пройшов до річки.

А містки ті самі, треба ж. Сів, роззувся, ноги у воду спустив. Благодать.

Бутерброди дістав, термос, апетит то він нагуляв вже. І відчув себе молодим хлопом.

Як тоді, в дитинстві, коли вони з хлопцями, взявши з дому хто що зміг, сиділи тут, їли хліб, ногами в річці бовтали.

А потім мама кликала його додому. Батька у Володьки ніколи не було. Мама одна його виховувала, і бабуся з дідом…

-Володя! Володя, ти куди подівся? Я ж тобі сказала одному до річки не ходити!

Володя мало не поперхнувся від несподіванки, хотів крикнути спочатку – тут я. Потім зрозумів – не його це кличуть. Біля річки хлопчик кидав у воду камінці:

-Мамо, та я тут, тільки підійшов.

-Володю, йди додому, – мама хлопчика подивилася на Володимира. – Здрастуйте.

-Здрастуйте, – а сам подумав, ну так, у селі всі вітаються, і зі знайомими, і з чужими.

-А я вас пам’ятаю, ви бабусі Олі внук, так? – вона посміхнулася привітно.

Молоденька, дівчинка ще зовсім.

-Ви до когось приїхали?

-Ні, так просто.

-Ви ж будинок свій продали, він поряд із нашим. Я Олена, молодша дочка тітки Тані, може пам’ятаєте? А ви, Володя, так?

-Так. Тітку я пам’ятаю, а ось вас, – він мимоволі посміхнувся, таке в неї кумедне обличчя. – Вас не пам’ятаю.

-Та я, як мій Володя тоді була, мала ще, – вона засміялася. – Зайдете до нас? Мама буде рада. Вона бабусю Олю часто згадує.

-Не знаю навіть, незручно, а Володя? – він обернувся до хлопця. – Як думаєш, мабуть, тато твій незадоволений буде, якщо дядько чужий прийде?

-Ні, не буде, – впевнено сказав Володя. – У нас тата немає, адже вони не всім дістаються, не вистачає на всіх їх. Бабуся мені так сказала.

-Ой, Володю, ну що ти кажеш, – знову засміялася Олена.

-А й справді, можна я зайду? Чаю мало з собою взяв, не напився, – Володимир підморгнув Володі. – Можна?

Тітка Таня, побачивши Володю, спочатку не впізнала. Потім зраділа, заметушилась!

-Який ти, Володю! Ох, шкода баба Оля не бачить…

А коли його зовсім розморило від домашніх пирогів та чаю з м’ятою, запропонувала несподівано:

-Хочеш, залишайся. Якщо нікуди не поспішаєш, погостюй в нас. Будинок великий, багато місця. Ольги ж дім уже не твій тепер, то ти в нас залишайся, не чужі ж.

Він спершу похитав головою для пристойності, подивився на Володю, на Олю, і сам для себе несподівано погодився:

-Дякую, тітко Таня. Я перший день у відпустці. Надихався тут свіжого повітря, спати хочу, сил немає їхати. Дякую, я до завтра. Висплюсь і поїду.

Але завтра Володя захотів з ним піти на річку. А потім і Володя зрозумів, що не хоче від них їхати. Зовсім не хоче. Олена сміялася і весело дивилася йому у вічі. І коли він через тиждень сказав їй, що вона йому дуже подобається, вона раптом несподівано видала:

-Ти не повіриш Володю, адже я тоді закохана в тебе була по вуха. Мені шість років було, а тобі не знаю, ти вже у старших класах був. На гойдалках мене гойдав ти одного разу.

Тут гойдалки біля річки стояли, пам’ятаєш? Мені страшно було, але я просила – сильніше гойдай, ще, ще! Ти ще сказав – бач, відчайдушна яка. І пішов із хлопцями. І більше ти до бабусі на літо не приїжджав!

І Володя згадав. Точно, ось вони, ці очі, сміються, задерикуваті, щасливі. Ось те, що він шукав, і ніяк не міг знайти…

…Володю у перший клас проводжав Володимир. Він вів його за руку і бачив, як гордо той іде, ніби всім своїм виглядом хоче сказати:

-Дивіться, мене тато у школу проводжає! Мені також тато дістався, ось такі ми з ним мужики!

Володя від цього сам був щасливий. Ще б пак, адже він без батька виріс, знає що таке – мрія, щоб у тебе теж був тато.

А Оленка його кохана була у пологовому будинку. Чекали дівчинку, ось-ось. Володя від цього весь був на нервах.

Все в його житті пішло по новому, та ще й так складно, тепер саме так, як йому тільки мріялося!

Нещодавно Володю призначили начальником цеху. І робота до душі, подобається, та й зарплата буде більшою.

Тепер їх вже майже четверо, його холостяцька квартирка зовсім замала. На нову квартиру треба буде збирати.

Як добре, що він тоді вирішив почати все спочатку!

КІНЕЦЬ.