Вероніка йшла на зупинку не в надто гарному настрої. Наче в марені, сіла на автобус. Сама не помітила, як приїхала на зупинку. «– Вероніко!» Дівчина аж підскочила. Невже це той, про кого вона думала всі ці дні? Дівчина давно втратила надію почути його голос
То був грудень 2020 року. На вулиці лежав перший сніг. Холод набирав оберти. Вероніка закуталася в пуховик. Довгим шарфом прикрила носа. Ручки заховала в рукавиці. Дівчина поверталася додому з роботи. Вона працювала в дитячому садку кухаркою. Робота не надто важка, але дуже відповідальна. Потрібно дотримуватися усіх норм та правил не тільки тоді, коли приходить перевірка, а двадцять чотири на сім!
Погляд Вероніки зачепився за молодого хлопчину. Він тупцяв з місця на місце. Бідний дмухав на свої задублі пальці. Поряд з ним знаходилася кав’ярня.
- Ех! Хлопче! – Покликала Вероніка. – Чому в кав’ярню не заходиш? На дівчину чекаєш?
Хлопчина посміхнувся.
- Та ні. Яка дівчина? Сестру зустрічаю. Мене, до речі, звати Ян. – Він простягнув руку.
- Вероніка. – Дівчина скріпила знайомство легким рукостисканням. – А де сестра вчиться? Мабуть, в якомусь університеті?
- Ні. – Ян засміявся. – Вона ще маленька. Тільки в садок пішла.
- Довго чекаєш?
Ян дістав з кишені телефон.
- Тридцять хвилин.
- Так, стоп. Почекай. А чому вона сама з дитячого садка їде? – Вероніка аж за серце схопилася від тривоги. – Це ж небезпечно! Ой, вибач… То ж не моя справа…
- Та ні! – Хлопець знову засміявся. – Все добре. Її вихователька привозить сюди. Віддає мені, а сама їде далі.
- А-а-а! Ось воно що.
- Працюю багато. – Пояснив хлопець. – Не маю змоги забрати свою зіроньку.
У Вероніки душа затріпотіла. Який привітний хлопчина, а ще турботливий та ввічливий. Невже в такого немає дівчини? Важко в таке повірити!
- Слухай, може якось вийдемо на каву? – Неочікувано запропонував Ян.
- Га? – Вероніка геть втратила почуття реальності, поки літала у власних думках.
- Я хотів тебе зараз кавою пригостити, але щойно прийшло повідомлення від виховательки – Олени Іванівни. П’ять хвилин і вони будуть тут. Тому, зараз не встигну.
- А! Так- так! Ти запишеш номер чи я?
- Звісно, я. Диктуй. – Вероніка дала свій номер. Поки казала цифри, непомітно розглядала обличчя Яна. – Чу-до-во. – Протягнув хлопець. – Я подзвоню на цьому тижні. Добре?
- Ага. – Дівчина кивнула. – Бувай, Яне! Чекаю на дзвінок!
Дівчина продовжила свій шлях додому. Через хвильку не витримала. Обернулася. Ян дивився їй у слід і посміхався. Вероніка також посміхнулася у відповідь.
Ян залишив після себе гарне враження та якесь незрозуміле тепло в душі. Надзвичайно дивно, що той хлопець так запав їй у душу. Вона бачила його всього-лише один раз. Цього замало, аби закохатися. В Яна якась неймовірна енергетика. До нього тягне, наче він магніт.
В середу хлопець не подзвонив. В четвер також. Вероніка намагалася не розчаровуватися, але невеличкий смуток час-від-часу турбував її серце. Чому він не дзвонить? Може вона здалася йому якоюсь легкодоступною? От так сама підійшла. Нав’язалася… Напевне, він чисто з ввічливості попросив її номер, аби потім спровадити. Точно! Сама вина! От дурна. Причепилася до хлопця, який просто собі стояв, нафантазувала чорт знає чого, а насправді…
Прийшла п’ятниця. Останній робочий день для Вероніки. Сьогодні вона звільняється і буде йти далі. Багато років дівчина працювала у цьому садку, але зараз їй тут затісно. Коли вона тільки починала свій шлях, як кухарка, то відчувала себе тут дуже добре. Час йде. Дівчина набралася невеликого досвіду. Пора рухатися далі.
В той день Вероніка готувала особливо старанно. Останні страви, для її улюблених малюків. З яким апетитом діти наминали Веронікину кашу! По два рази за добавкою приходили. Дівчина ледь стримувала сльози. Сама не знала, чому хотіла плакати: чи то від щастя, чи то від смутку. Якось воно все накотилося в один момент. Ян, робота, дітки…
Вероніка протирала останній ніж.
- Та кинь його. – Втомлено сказала тітка Віра. – Ти вже все… Кінець. Йди додому. Я все сама дороблю.
- Точно? – Невпевнено перепитала дівчина.
- Точно-точно…
Вероніка йшла на зупинку не в надто гарному настрої. Рік пропрацювала в цьому місці. Тут сталося багато хорошого. Скільки діток вона нагодувала! Багато дівчат зустріла! Чудових кухарів, які навчили її різним кухонним хитрощам.
Наче в марені, сіла на автобус. Сама не помітила, як приїхала на зупинку.
- Вероніко!
Дівчина аж підскочила.
- О, Господи! В мене телефон замерз, завис і… Ну, і все! Не зберігся твій номер! А так хотів тебе покликати на каву. Пробач мені, будь-ласка! Ти ж пробачиш? Я виправлюся, чесно-чесно!
Вероніка навіть п’ять копійок вставити не могла.
- Ой! А це моя сестричка! Познайомся, Олю з…
- Ніка Петлівна! – Залепетала маленька Оля.
Вероніка, сама не знаючи чого, почала гучно сміятися. Їй було так весело, як ніколи в житті. Ян дивився то на неї, то на сестру.
- Ви знайомі?
Дівчина кивнула.
- У Ніки Петлівни насмасніша каса! – Пролепала дівчинка і аж заплигала на місці.
- То що, – Вероніка хитро подивилася на Яна, – веди на каву.
Хлопець досі нічого не розумів. Стояв і чухав потилицю.
- А ти розкажеш, звідки це ви знайомі?
Вероніка знову засміялася.
- Ходімо вже!
Дівчина вхопила Яна за одну руку, Олю – за другу і потягла в бік кав’ярні, яка стояла прямо в них під носом.
КІНЕЦЬ.