-Анжело! Тобі справді, не шкода?!

Бери, Марійко, що ти? Ні, звісно, – запевнила знайому Анжела й почала допомагати їй пакувати дитячий комбінезон у пакет…

…У Анжели росла дочка. Їй виповнилося два роки. Колись Анжела купила дитині розкішний зимовий комбінезон для маленьких діток.

Коштував він дорого, але вагу мав, як пушинка, був теплим і добротним!

Малятко в ньому ніколи не мерзло, знімався він легко, а ще був неймовірно красивий, що теж було важливо.

Анжела досі згадувала і посміхалася, як вони з Лізою гуляли в ньому за будь-якої негоди.

Мама Анжели, яка жила разом з ними, говорила, що гуляти з малюком потрібно обов’язково довго і за будь-якої погоди, бо свіже повітря неймовірно корисне для малюків.

От і гуляли…

Ліза підросла, комбінезон став їй малий, і Анжела купила інший.

Цей же вона закинула у величезну шафу в коридорі на верхню полицю й забула про нього.

Все хотіла продати, адже він був майже як новий.

Зупиняло тільки те, що на ньому була невелика цятка.

Якось вони з Лізочкою ходили в поліклініку.

Анжела поклала малу на пеленальний стіл, що стояв у коридорі біля гардеробу, і не помітила, що стіл був забруднений.

Пляма не відіпралася… Так і лежав цей шикарний комбінезон без діла…

Анжела колись дружила з однією дівчиною, з якою навчалася разом в інституті.

Після його закінчення шляхи їхні розійшлися, і вони хіба іноді переписувалися.

І ось вона якось розповіла Анжелі, що нещодавно народила дитину, і що сидить у декреті. Розговорилися про одяг для малюків, про те, як все дорого, і Анжела згадала про комбінезончик, який валяється у неї в шафі, що, мовляв, дорого, але не продаси з плямою і викинути шкода.

А комусь у нагоді, напевно, віддала б безкоштовно…

Знайома тут же примчала через півміста до Анжели в гості, і все розпитувала її, чи справді їй не шкода віддавати безкоштовно комбінезон.

Анжела запевнила, що справді. Знайома була дуже вдячна і, невпинно дякуючи, щаслива, поїхала з комбінезоном додому.

Сама Анжела не дуже любила користуватися речами після когось. Заробляли вони з чоловіком дуже добре, та ще й мама, Олена Віталіївна допомагала, і тому в неї не було потреби купувати для дитини старі речі.

Навіть, сидячи в декреті, Анжела могла багато дозволити купити і собі, і дитині. Але… Кожному своє і, звичайно ж, статки у всіх різні…

-Микольцю! У нас, здається, буде ще один малюк… – Анжела розгублено продемонструвала чоловікові тест із «двома смужками»

Чоловік обійняв її і закружляв по кімнаті. Потім акуратно поставив та ніжно поцілував.

-Ти радий? – Анжела з любов’ю подивилася на чоловіка.

-Звісно, ​​радий! А як же ж! Лізі вже три роки скоро, дивись, розумниця росте, яка слухняна, думаю, що саме час нам «завести» ще одного малюка, ти хіба проти? – чоловік був спантеличений.

-Ні, я тільки за! – усміхаючись, відповіла Анжела. – Просто це чомусь завжди несподівано виходить, так? Хоча, смішно… Господи, що я говорю?

Анжела засміялася і притулилася до чоловіка. А потім раптом відсторонилася і сказала:

-Слухай! А я лише минулого тижня комбінезон віддала Марійці. От же ж… Навіть шкода якось… Самим у нагоді б став. І хто мене за язик тягнув?

-Не шкодуй, Анжело! Не треба. Що зроблено – те зроблено. Значить, так треба було, – мудро відповів чоловік. – Ще купимо, подумаєш!

-Ні… Ну ж був, а тепер купувати доведеться! Тепер уже, мабуть, дорожче навіть. От я дурість зробила, – Анжела все журилася.

-Не шкодуй, – повторив чоловік і поцілував Анжелу в кінчик носа. – Думай про хороше!

Анжела щасливо засміялася і ще міцніше обійняла чоловіка. І справді, навіщо згадувати? Зробила добру справу – і добре. Марійці потрібніше було, адже вона і її чоловік заробляли, зважаючи на все, набагато менше…

…Пройшов рік. Анжела сиділа на лавочці, на дитячому майданчику з маленьким сином, а Ліза, весело сміючись, спускалася з гірки.

-Ех, мамо… Мамо… Ще рік тому я й припустити не могла, що так вийде! – Анжела відчула, що сльози знову підступають.

Добре, що цієї ранньої години на дитячому майданчику майже нікого не було. Бути “на людях” їй було важко, вона ніяк не могла впоратися зі своїми емоціями. Однак діти дуже радували її, і спілкуючись з ними, вона відволікалася від сумних думок.

Рік був складний. Як тільки вона примудрилася виносити та народити здорового малюка? Напевно, завдяки диву не інакше.

Мама, йдучи з роботи, якраз приблизно в той час, коли Анжела повідомила чоловіка, що чекає на другу дитину, переходила дорогу по пішохідному переходу і… Сталося найгірше…

Звідки взялося те авто і чому поїхало на червоне світло, ніхто не встиг зрозуміти…

Олена Віталіївна сильно занедужала…

Анжела днями безперервно плакала біля її ліжка, дивлячись на ще недавно, сповнену сил, жінку.

Олені Віталіївні була дуже погано…

Через місяць після того випадку чоловік Анжели втратив роботу.

Деякий час було дуже важко. Мамі потрібна була доглядальниця, дорогі ліки. Анжела сиділа в декреті, вагітна другою дитиною, а Микола гасав у пошуках роботи.

Врятували накопичення, які вони мали. Але вони швидко танули, треба було терміново щось робити. Тоді Микола влаштувався в перше місце, що трапилося, не дивлячись на зарплату і свою кваліфікацію.

Ось так потихеньку життя у них «заспокоїлось». За кілька місяців в Анжели народився синочок – точна копія Миколи.

Світлий промінчик пробився крізь безпросвітну темряву, на яку перетворилося останнім часом життя їхньої родини.

Олена Віталіївна, на відміну дочки, оптимізму не втрачала.

Вона так само була сповнена рішучості «встати на свої ноги», і не тільки встати, а й піти.

Вона завзято займалася. Успіхів практично не було, але жінка не впадала у відчай.

А ще доглядальниця – Галина, була просто чудова жінка.

Анжела неодноразово раділа, що доля послала їм саме її.

Все це разом обходилося дуже дорого, але про гроші ніхто не думав …

З роздумів Анжелу вивів телефонний дзвінок. Дзвонила мама.

-Анжелочко… Доню… – голос матері був схвильований, – Доню… Я точно ходитиму! Уявляєш, сьогодні мені трохи вийшло. Щойно ви вийшли гуляти, прийшов Ігор Сергійович. Ми, як завжди, займалися, а потім я змогла відчути праву ногу. Легкі рухи з’являються… Анжелочка! Я буду ходити!

Ігор Сергійович – це лікар, який проводив із Оленою Віталіївною заняття. Анжела спеціально намагалася в той час іти з малюками гуляти, щоб не заважати заняттям.

Анжела заплакала. Вона була дуже рада за маму, емоції в неї і так лилися через край, а тут уже давалася взнаки напруга кількох місяців.

Жінка витерла сльози, покликала Лізу, взяла її за ручку і вони вирушили додому.

Вдома Олена Віталіївна знову гордо продемонструвала легкі рухи. Вона була дуже горда собою і натхненно розповідала про свої успіхи.

Галя, сидячи на стільчику поряд з нею, теж усміхалася і примовляла, що все буде гаразд, а інакше й бути не може.

Анжела обіймала маму і думала про те, де взяти гроші на продовження занять з відновлення маминого здоров’я?

Адже вона ще навіть не була пенсіонеркою і тому була повністю під опікою Миколи. І сама Анжела не могла працювати – дитині ледве виповнилося два місяці.

-Візьмемо ще кредит! – сказав увечері Микола. – Що поробиш? Мишко підросте, ти вийдеш на роботу і тоді стане легше. А зараз тільки так.

Мама все розуміла і, звичайно, теж переживала:

-Ох, доню… Допомагала я вам, а тепер навпаки на тягар перетворилася – одні проблеми зі мною… Але я обов’язково стану на ноги, от побачиш, стану!

-Звичайно, мамо, все буде добре, не хвилюйся… – Анжела обіймала маму, а по щоках її текли сльози.

Їй було дуже шкода всіх – і маму, й себе, і Миколку, який, щоб забезпечити їх усіх, впрягся в роботу так, що «в гору ніколи було глянути», а грошей все одно не вистачало…

…Микола прийшов з роботи втомлений. Він відкрив двері своїм ключем і зайшов у коридор. Раптом з кімнати вискочила Анжела.

-Микольцю! Це просто неймовірно! – підбігла вона до чоловіка. – Ходи швидко вечеряти і тобі все розповім!

Микола здивовано пройшов на кухню і сів за стіл.

-Ну, розказуй, що там в тебе таке! – сказав чоловік.

-Я гуляла з дітьми і на дитячому майданчику познайомилися з однією матусею.

І вона запропонувала мені безкоштовно одяг для Михайлика.

Звичайно, раніше я б не стала брати, але тепер… Тепер це дуже до речі. І ось вона сьогодні принесла два пакети абсолютно хороших речей і серед них… Дивись!

Анжела урочисто внесла на кухню якийсь пакунок.

Микола розкрив його й ахнув. Це був той самий комбінезончик, який колись був у Лізи.

-Ось воно, наша плямка від пюре! Наш! Ти уявляєш, він зробив таке коло за рік і повернувся до нас! – Анжела була дуже здивована. – Я запитала, звідки до них потрапив цей комбез, і та жінка сказала, що їм теж віддали його безкоштовно…

-Оце так… – почухав потилицю Микола. – Чудеса трапляються! Хто б міг подумати… Однак чудеса сьогодні трапилися не лише в тебе.

Ішов я з роботи і зустрів одного колишнього співробітника, свого колегу з тієї фірми.

Він розповів цікаві речі. Сам він, каже, теж звільнився звідти, майже одразу після мене, і ось йому знайомі розповіли, що там через деякий час таке розкрилося, що фірму закрили, а керівництво тепер чекає на рішення суду.

Отже, є Бог на світі. А ще… Мій колишній колега кличе мене до себе на нове місце. Він влаштувався у хорошу фірму і ось уже півроку живе, «як у Христа за пазухою».

Зарплату обіцяв удвічі більшу, аніж я зараз отримую. Я сказав, що подумаю і що мені треба порадитись з дружиною…

-Ти серйозно?! – Анжела навіть скочила зі стільця. – Що тут думати? Скоріше погоджуйся! Дзвони йому, а то раптом передумає, Миколо!

-Ні, спочатку я скуштую цей смачний борщик, який ти мені приготувала. Потім котлетки, потім чаю вип’ю, потім…

Договорити Анжела чоловікові не дала, вона обняла його і на радощах поцілувала.

Вони довго цілувалися. Таку картину й застала Олена Віталіївна, яка сама, без будь-якої допомоги дійшла, тримаючись за стіну, до кухні.

Доглядальниці Галі вдома вже не було – як тільки мамі стало краще, її почали відпускати на ніч. Вночі мама обходилася без допомоги.

-Мама?! – Анжела просто здивувалася, побачивши маму, що стоїть самостійно. – Матусю, ти молодчина! Сама прийшла!

-Тихіше, Анжело, дітей розбудиш… Я ж казала тобі, що можу сама! Мало що там ці лікарі сказали… Дякую вам, за те, що допомагаєте мені, оплачуєте всі ці послуги! – Олена Віталіївна заплакала. – Я одужаю і вийду на роботу! Обов’язково! Треба ж мені до пенсії доопрацювати! І я вам допомагатиму!

-Ох, мамо, – зітхнула Анжела і, посміхнувшись, обійняла Олену Віталіївну. – До того ще, ох як далеко! Для початку, будь ласка, обережніше! Ходімо акуратно назад у кімнату…

Анжела обійняла маму і та, спершись на її руку, тихенько пішла коридором.

А Микола залишився на кухні їсти смачну вечерю.

Він думав про те, наскільки непередбачуване життя. І що потрібно в будь-якому випадку зберігати позитивний настрій, хоча часом це буває не просто.

А ще він думав про те, що тепер у них все обов’язково налагодиться – аж три хороші події за день трапилося!

Хіба ж це ж не гарний знак?!

І чорна смуга, у житті їхньої родини, швидко закінчилася, поступившись місцем білій…

КІНЕЦЬ.