Ми з сестрою Оленою підтримували хороші родинні стосунки, завжди були дружніми та ніколи в дитинстві не сперечалися навіть, між нами завжди було взаєморозуміння та свого роду повага. Можна сказати, що ми були таким собі зразком поведінки, тому що скільки я себе пам’ятаю, завжди була між братами та сестрами якась неприязнь, а у нас – все зовсім інакше.

Проте, все таки наше дитинство згодом закінчилося і почалося зовсім інше доросле життя, відповідальне і серйозне.

Після того як наших тата й мами не стало, ми з сестрою розуміли, що нам потрібно поділити їх будинок, адже це був весь спадок, який залишився нам від наших батьків. І саме це стало причиною руйнування всіх наших хороших стосунків, як це часто буває. Тепер ми буквально гірше чужих людей одна одній і нічого не можемо з цим вдіяти.

Я відчуваю до Олени неприязнь за те, якими методами вона намагається забрати у мене батьківський будинок. Безумовно, можна скільки завгодно говорити, що ми маємо потребу в цьому будинку однаково, адже ні я, ні вона, на той час, свого житла не мали, але у мене є сім’я, а вона зовсім одна.

Крім того всього, Олена постійно звертається до юристів, щоб вони зробили все для того, щоб їй дісталася більша частина спадку. А мені хотілося б, щоб все було справедливо.

Часом навіть мій чоловік мені говорить, що я повинна чинити так само, хоча він у мене завжди був проти будь-яких непорозумінь в родині, хотів, щоб все було вірно і справедливо.

І якби це сказувалося лише на нас з Оленою. На ділі ж навіть наші родичі розділилися у своїх переконаннях і поглядах, кожен заняв якусь сторону і намагаються щось один одному довести.

Невже Олена не розуміє, що у мене велика сім’я, мені потрібен цей будинок, я могла б їй сплатити якусь символічну суму. Вона ж живе одна. Скільки їй потрібно? Їй же дітей не годувати?

Фото ілюстративне.

Джерело