— Мама, зрозумій мене правильно, я просто не можу віддати дівчаток в дитячий будинок. Я взяв за них відповідальність і не можу зрадити дитячі почуття. Вони й так залишились без матері, — намагався я пояснити мамі свою чітку позицію з приводу дітей моєї загибл0ї дружини.

Я одружився з жінкою старшою за мене на два роки та ще й з двома дітьми.

Люда була з дитячого будинку і не мала рідні. З дитинства мріяла про велику родину і близьких люблячих людей поряд. Після того, як їй виповнилось вісімнадцять, вона отримала від держави кімнату в гуртожитку. Там познайомилась з хлопцем і народила йому двох діточок. Та життя в них не склалося. Хлопець не виходив з запоїв.

Одного дня я йшов повз кіоск та побачив симпатичну продавчиню. Зайшовши побачив, що та жіночка з сінцями на обличчі та тілі. Познайомився, намагаючись виявити причину синців. Та Людмила не зізнавалась. Вона мені подобалась й серце підказало що жінка в біді.

Того дня залишив новій знайомій свій номер телефону на всяк випадок. Через декілька днів Люда зателефонувала мені в істериці.

— Я не знаю що мені робити. Він знов напився.. На цей раз взяв в руки ножа і бігає за нами. Ми з дітьми зачинилися у вбиральні, боїмося виходити — захлинаючись від сліз пошепки говорила жінка.

Я відразу ж примчав і забрав Люду і двох її доньок до себе додому. Діти були дуже налякані. Мати обіймала і заспокоювала їх, намагаючись себе тримати в руках. Солодощі та чай трошки відволікли дітей від того жаху, який вони пережили. Той чоловік частенько приймав алкоголь і знущався з домашніх. Не хотів я відпускати більш туди не Людмилу, ні дівчаток.

Через пів року співмешкання Люда отримала від мене пропозицію.

До дівчаток відношення моє було як до рідних. Вони такі маленькі й тендітні, веселі, ну як їх можна не любити? Мамині помічниці. Офіційно у дітей не було батька, я їх всиновив.

Жили душа в душу рік, а потім Люда потрапила в ДТП. Попала під машину і загинула.

Дівчата не розуміли, де поділася мама. Не знаючи що їм сказати, я просто мовчав.

— Оформлюй дівчаток в дитячий будинок. Ти не зможеш сам ховати їх. Це ж не твої діти, ще народиш своїх рідних, — намагалась переконати мене моя мама.

— Не хочу, що б у них була така сама доля як у Людмили. Діти вже мої, я офіційно їх батько, — поставив крапку в розмові з мамою я.

Важко було після смерті Людочки. І фізично і морально. Відволікав доньок іграшками та розвагами, та діти все одно сумували. На виручку прийшла вихователька садочка. Вона знала нашу сумну історію і допомагала мені с дочками.

Вихідні Катерина Іванівна, так звали виховательку, приходила до нас додому. Готувала обіди, разом грали в ігри та гуляли в парку. Так крок за кроком ми зблизились і розділили обов’язки по вихованню моїх доньок. Через пів року ми з Катериною вже чекали на спільну дитину.

Кімнату в гуртожитку відсудили на користь доньок і продали. Мою квартиру також, та купили  трикімнатну квартиру. Велика домівка – для великої родини.

Я – щасливий тато трьох найкращих діточок. Не уявляю своє життя без них.

Джерело