Степан Олегович завжди приділяв одній учениці забагато уваги. Постійно жартував недоречно. Можна навіть сказати, на заборонені теми. Степан Олегович часто залишав ту ученицю після уроків, аби поговорити на «буденні теми». Заварював чай чи каву, ставив на стіл печиво і розпитував ученицю про її батьків, життя, плани на майбутнє, стосунки.

Тією ученицею була – я. Степан Олегович вів в мене математику. Предмет взагалі не мій. Давався важко, але я зубрила геть усе. Ходила до репетитора тричі на тиждень, аби підтягнути знання хоча б на вісім балів. Про десятку навіть мріяти не могла.

Увага Степана Олеговича правда була хворою. Добре, що він тримав руки при собі, але ті розмови про моє особисте життя надовго викарбувалися в моїй пам’ятті. Інтерес зі сторони вчителя помітили мої подружки. Вони радили звернутися до директора. На жаль, то не дало б результату.

Я знала дівчину, яка також стала об’єктом уваги вчителя. Вона ходила, жалілася і що з того? Директор сказав, не вигадувати байок і йти на урок. Я знала, що ніхто не повірить, тому обрала тактику уникати вчителя. Коли він прохав залишитися після уроків, аби «краще зрозуміти матеріал», я знаходила тисячу відмовок і тікала з класу.

Так тривало до кінця дев’ятого класу. Перед екзаменом, Степан Олегович покликав мене до себе. Я відмовилася. Тоді вчитель натякнув, що діло в оцінках. Він не вимагав зачинити двері в клас, як робив раніше. В нього не обличчі не було тієї огидної посмішки, якою він зазвичай зустрічав мене. Якщо коротко, я не відчувала небезпеки, тому погодилася залишитися.

• Бачиш? – Запитав Степан Олегович.

Він олівцем написав мою оцінку за екзамен, який я ще навіть не писала. Там було шість балів.

• Якщо погодишся вийти на каву, то…

Вчитель витер намальовану шістку і написав десятку, про яку я так мріяла.

Я навіть не думала. Засмутилася, так. Гроші пішли на вітер. Мій час пішов туди ж. В мене буде шістка.

• Дякую, за пропозицію, Степане Олеговичу. Шістка згодиться.

Він посміхнувся якоюсь підлою посмішкою. Я навіть не знаю, як правильно описати той вираз обличчя.

• Подумай ще і скажеш остаточну відповідь після екзамену. Добре?

Я попрощалася і вийшла з кабінету. Вдома не мала сил їсти. Колупала ложкою тарілку, але до рота їжу не несла.

• Доню, що сталося?

Звичайне мамине запитання прорвало плотину з почуттів, які я ховала глибоко в душі. Розповіла їй геть усе.

• Мамо, вибач, що ти витратила стільки грошей! Вибач! Вибач…

Мамуля ледь змогла заспокоїти мене. Я не чула нічого, окрім свого плачу і відчувала лише власну тривогу.

• Доню! Мені байдуже на твої оцінки! – Нарешті я почула мамин голос. – Мене хвилює інше, чому ти не розповіла мені раніше?

Я підняла заплакані очі на маму. Її обличчя спотворив біль. Душевний біль.

• Ну… Не знаю… Я… – Довелося зробити паузу, аби зібрати думки до купи. – Думала, ти не повіриш мені.
• Доню… – Мама сумно посміхнулася. – Я завжди буду тобі вірити, бо ти моя дитина.

Я остаточно прийшла до тями після маминого фірмового компоту. Він зігрів мою душу з середини, так би мовити.

На екзамен я прийшла абсолютно спокійна. Написала все, що знала. Коли я здавала роботу, Степан Олегович нічого мені не говорив. Він же просив, щоб я подумала і сказала свою остаточну відповідь. Може вчитель передумав? Раптом в нього совість прокинулась і він більше не буде чіплятися до мене?

Відповідь лежала на поверхні.

• Хтось п0_бuв Степана Олеговича. – Шепотіли на перерві.
• То це правда?
• Так-так!
• А я думаю, чому він в окулярах прийшов.

Ці розмови лунали зі всіх боків. Я ніде не могла від них заховатися. Хто ж і за що відлупцював Степана Олеговича?

• Ей! Лисице!
• Йди до дідька, Микито!

Мене покликав мій сусід. Він завжди називав мене лисицею, через рудий колір волосся. Я тоді не знала, що Микита робив біля моєї школи, але дуже швидко все зрозуміла.

Микитині руки були збиті.

• Ти кому пику начистив? – Прищурившись, запитала я.
• А? – Не зрозумів Микита. Він кинув швидкий погляд на свої руки. – А! То це, ну… З хлопцями боролися. – Микита чухав потилицю. – Ну, переборщили.

Микита посміхався широкою посмішкою. Погляд повністю видавав його.

• Точно? – Я глянула прямо йому в очі.
• Ага. – Микита посміхнувся ще ширше. – Це го… підемо на каву?
• Ой, ні! – Закричала я. – Ніякої кави!
• А… Ну, добре. То може поїмо морозива?
• От морозиво мені подобається. – Тепер вже посміхнулася я.

Зараз ми живемо у шлюбі десять років. Маємо гарну дочку, яку Микита захищає так само пильно, як колись мене.

А, точно! За екзамен я отримала одинадцять балів!

КІНЕЦЬ.