Баба Зоя солила огірки, як раптом у двір забіг її внук Микола. Ще біля хвіртки той раптом заголосив:

-Бабусю, бабусю… Там…

-Ну, чого кричиш?! – насупилась Зоя.

-Там… Бабуся Зіна сказала щоб ти йшла!

-Куди йшла, чого ти такий захеканий? – баба Зоя не розуміла, що таке. – Микольцю? Ну? Що трапилось?!

-Бабуся Зіна сказала щоб ти, йшла… Там Надійка… Надійка там!

-Ну? Що Надійка? Що таке?

-Надійка там… Тітка Надія…

-Та ну тебе! На води попий? Що з Надією?

-Не стало її…

-О, Господи! Та ти що?! Ой, людоньки… – Зоя не вірила своїм вухам.

Вона швидко скочила, витерла руки.

Жінка забігала – то сяде на лавку, то побіжить в хату, відчинить шафу, знову зачинить…

Миколка сидів на лавці в сінях, відпочиваючи від швидкого бігу.

Бабуся нарешті визначилася, що їй робити, зняла фартух, накинула на голову чорну хустку і побігла кудись вулицею.

-Діду скажеш що я до Надійки пішла, – крикнула вона на ходу Миколці.

У Надії в дворі вже зібралися люди, жінки тихо плакали, прибирали й так чисту хату, мужики гомоніли.

-Бідолашна, – сказав хтось.

-Так, – підхопили інші.

-Тихо, тихо баби, Ігор йде.

Ігор, чоловік Надії, з погаслим поглядом підійшов, сів на комусь поставлений стілець, опустив голову.

-Що там, Ігорчику, – запитала одна бабуся.

-Серце.., – Ігор опустив голову і заплакав.

-Її на третій день у лікарню відвезли, – шепотіла сухенька бабуся в білій хустці, сусідка Надії та Ігоря. – А ввечері Ігорчик швидко зібрався й поїхав, попросив приглянути за хатою…

Вранці Валентина приїхала й сказала, що Надійка…

-Так… Тяжке життя було в неї, царство небесне…

-Ой, бабусі, та не дай Боже нікому таке, ось тобі й любов, вона всяка буває, ну її ту любов, вже краще без неї.

-Та як же ж без кохання тітко Оля?

-А так, мовчи Катька, мовчи. Любов ваша, – сказала літня жінка, названа молодою тіткою Олею, – не принесла щастя Надії, ні краса її неземна, ні любов, згубила тільки…

-Так бабусі, шкода її.

Жінки розділилися, хтось готував, хтось все мив, відкрили шафу, знайшли білизну, панчохи, нову сукню й туфлі.

-Готувалася бідолашна, – шепотілися жінки, а молода ж іще, а немов відчувала…

Увечері, коли бабуся прийшла додому, Миколка запитав у неї, чому вона так засмутилася і хіба тітка Надія їм рідня.

Бабуся перезирнулася з дідом.

-Сказати?

-Скажи, що вже там…

-Вона, Надія, дочка нашої подруги дитинства, Юлі. Ми дружили з Юлею, а твій дідусь з її чоловіком Василем.

Довго у них діток не було, у нас уже хлопці в школу пішли, а в них тільки тоді народилася Надійка.

Як тряслися над донечкою, як любили, красунею називали, і дійсно, виросла дівка красива, як з казки.

Характером бойова, палець у рот не клади.

Скільки хлопців за нею бігало, а вона тільки усміхається, нікому нічого не обіцяє.

Приїхали в село молодий агроном з дружиною.

Кучерявий чорнявий. Стали помічати, що на Надійку заглядається, дружина у нього маленька, біла, та ще й вагітна була.

Потім і чутки по селу поповзли, що мовляв Надія з агрономом водиться.

А обоє під стать один одному, красиві, що очей не відвести.

Мати, батько просили, а вона одне твердить, я, мовляв, його люблю і він мене теж.

Вдень все добре, навіть не дивляться один на одного, а ввечері вона вже птахом летить…

Мати Христом Богом просила, щоб Надія, перестала до нього ходити, а вона ніби в тумані, дивиться, усміхається і все твердить, що любить він її, а з дружиною живе, бо змусили…

Ну нічого, мовляв, він скоро розлучиться і з нею, Надією, одружиться.

Дитина в агронома народилася, Надія все твердить що ось підросте дівчинка, так Надія і піде під вінець, втече від дружини її коханий.

А потім і до дружини агронома мабуть дійшли чутки, прийшла вона до них додому, до Юлі з Василем, плакала, просила щоб Надію втихомирили, щоб вона до чоловіка її не лізла, сім’ю не руйнувала.

Ганьба якась…

Плаче Юля, Василь зліг, а їй нічого не робиться, в Надії, очі сухі, губи стиснула, я люблю його і все, твердить.

Так ще кілька років прожили…

А потім звістка по селу пронеслася, мовляв, агроном з дружиною в одну ніч зібралися і поїхали кудись, тиждень Надія, як не в собі ходила, а потім заявила батькові з матір’ю, що їде…

Мати знову в сльози не пускає, куди ти, мовляв, зібралася, а та посміхається і каже матері що до нього, до коханого, мовляв повідомлення передав, все розлучається…

І ще матері по секрету сказала, що дитина буде, що мовляв це коханого і спонукало від дружини нелюбої піти…

Поїхала Надія, довго її не було, тільки зрідка писала батькам, що все в неї добре, а тут приїхала і не одна, з дитиною, маленькою.

Юля змирилася, внуку радується, два місяці хлопчику, гарненький, чорнявий, у батька мабуть.

Вона, Надія, сяде і дивиться так задумливо на дитину, або візьме, до себе притисне і колихає.

Нічого не розповідає, чи назовсім приїхала, чи в гості, без речей, без усього. Чи сталося щось? Аж звелася вся Юля.

Молока Надія не мала, і з собою нічого з речей дитячих не привезла. Ну у Юлі коза була, її молочком дитину і годували, а з приводу одягу теж швидко вирішилося.

Юля пробігла знайомими, родичами, набрала посагу для малюка, а через пару днів, машина біля їхніх воріт зупинилася… Службова…

Потім уже з’ясували, що не її ця дитина, а взяла вона… У того, коханого…

Свою дитину вона втратила…

Агроном все обіцяв їй піти від дружини, але то дитина заслабла, то дружина, а потім дізналася вона, що тесть коханого, багатій, і в разі розлучення погано агроному буде…

Випадково дізналася, що дружина, з якою він не спить, як казав, ось-ось народить…

Тоді плакала кілька ночей, а потім… Потім затихла, ходила, дивилася за ними, ось виписка, ось з дитиною гуляють, він так гордо везе її… Звісно, спадкоємець, а в неї немає нікого…

Так раз і забрала вона дитину…

Ну потім знайшли звичайно її, ось і приїхали по Надію.

Та заступився за неї батько дружини агронома, не став дівці життя псувати, закрили ту справу…

Він так і сказав Юлі з Василем, що, мовляв, знає, що це зять його винен, що він дівчині життя зіпсував, але зробити нічого не може, дочка його вчепилася в цього агронома, любить його…

Відпустили Надійку…

-Як відпустили, бабусю?!

-Не винна вона, Микольцю… Кохання це все…

-Як так?

-Маленький ти ще, Микольцю…

-А що ж далі було, бабо?

-А що далі? Жила собі… Ігор, він любив її дуже, вмовив заміж піти, на колінах стояв.

Вона йому сказала одразу що не полюбить, дитину народити теж уже не зможе, житиме все робитиме, поважатиме, а от чи любитиме – навряд…

Сьогодні розповів мені Ігорчик, що дня три тому, підійшла вона і вибачення попросила, за те, що не змогла хорошою дружиною стати, а тепер каже вже й пізно.

Ти що, Микольцю, плачеш, чи що?

-Ні, – сказав хлопчик. – Просто світло якесь яскраве від лампи. Шкода її, бабо…

-Шкода, Микольцю.

-І дядька Ігоря шкода…

-І його теж, але він знав що вона не зможе його полюбити, вона Надія одразу ж попередила. Та він радий був тим, що вона з ним живе, ось таке воно, кохання.

-Бабо, а дядько Ігор теж через кохання виходить переживає?

-Виходить що так, Микольцю.

-Та ну його, це кохання, виросту і не буду ні в кого закохуватися!

-Ее, любий, це зараз ти так кажеш, прийде твій час і матір з батьком забудеш, і нас з дідом.

-Ні, бабо, – махнув головою Миколка. – Ніколи в житті!

Минуть роки зустріне Микола свою Тетянку, згадає бабусині слова, згадає й історію тітки Надії, вирішить, що в нього все по-справжньому буде, дружині, Тетяні своїй зраджувати ніколи не буде, і в неї серйозно запитає, чи на все життя вони разом?

Чи немає якоїсь таємної любові в неї?

Тетяна запевнить, що немає ніякої любові, окрім як до нього, Миколи.

Розкаже він Тетяні, про тітку Надію, про дядька Ігоря.

Дітей у них не було, а вона до маленького Миколки завжди добре ставилася, тож Микола почав доглядати тітки Надії та дядька Ігоря могилки…

…А поки сидить маленький Миколка, шморгає носом і думає що ну його, те кохання…

КІНЕЦЬ.