Олена була найгарнішою дівчиною в школі, а може й у всьому селі.

А коли школу закінчила, вона стала не просто гарненькою, вона стала гарною.

А ще вона це добре знала. Краще, ніж алфавіт та таблицю множення.

З раннього дитинства. А як не знати, коли всі довкола про її красу тільки й говорять.

-Красуня моя… Принцесочка, – примовляла мама, заплітаючи її шикарне волосся в косу.

-Світлано, Оленка то у вас красунею росте. Її б у моделі віддати, у місто. Може світові подіуми підкорить. А що? Є прості дівчата з села, а за багатіїв заміж виходять.

-А що? Подіуми це звісно непогано. Але для жінки найголовніше що? Заміж вдало вийти.

І тоді будуть і подіуми, і котеджі з басейнами, і золото з діамантами.

На лорда ми звичайно не замахуємося, але все ж таки… – посміхалася Світлана, мати Олени.

-Досить їй на вухо про її красу нашіптувати! Дівчина, як дівчина! – сварився батько Олени. – Ти зіпсуєш її. Їй вчитися вести хазяйство треба. А вона ніц не робить! Ні борщу зварити, ні в хаті прибрати!
-А ти її в куховарки готуєш, чи що? Дочку єдину і в куховарки? Ще чого! – не вгамовувалася мати і продовжувала в тому ж дусі.

Звісно, наречених в Олени було хоч греблю гати. І однокласники, й сусіди, і навіть приїжджі, всі звертали увагу на статну, блакитнооку білявку.

Але Олена дуже добре знала собі ціну. На кавалерів уваги не звертала і заміж не поспішала. Вибирала.

А по сусідству жив простий хлопець. Звали його Микола. І був він закоханий в Олену із самої школи.

Навчався він у паралельному класі. Але на таких, як він Олена навіть не дивилася.

І тому він не мав жодних шансів. Подібних до Миколи вона називала злиднями.

А що? Ні грошей у нього, ні квартири. Жив із матір’ю в невеликій хатці. Батько його, коли Миколі три роки було, поїхав у місто на заробітки, та так і залишився там, залишивши дружину і малолітнього сина.

Але Микола виріс, закінчив школу. І Олена виросла.

Микола служити пішов, а Олена вступила у коледж. Рік пролетів непомітно і Микола повернувся додому. За цей час Олена розцвіла ще більше. Стала справжньою красунею.

Побачив її Микола і кохання його спалахнуло з новою силою.

Став він залицятися до дівчини. Тільки вона його залицяння всерйоз не сприймала.

Він зітхав сумно на все це дивлячись, а вона тільки сміялася дзвінко, відкинувши гарну голівку і блискаючи зубками.

Навіть за цей сміх Микола все був готовий віддати.

-Миколо, ти гарний хлопець. І подобаєшся мені, але, як друг, чи брат. Розумієш? – казала вона йому вкотре.

А він усе сподівався…

-Оленко, та я люблю тебе і на все готовий піти! Що ти хочеш, все зроблю! – гаряче шепотів він, тримаючи її за руку.

-Та що ти можеш, Микольцю. Ти молодий і зелений, без копійки в кишені. Мені чоловік потрібен серйозний, зі статками. Щоб забезпечував мене. А ти що думаєш, я з тобою в селі житиму? З коровами і курями? От ще!

Вона знову сміялася. А він хмурився і зрозуміти не міг – хіба мало того, що він її кохає? Ну, хіба мало?

Минув ще рік. Якось він чекав її з міста після навчання. І дочекався. Приїхала Олена додому на розкішному автомобілі. Солідний кавалер їй двері відчинив, звідки вона і випурхнула метеликом, тримаючи величезний букет квітів і сміючись.

А потім чутка пройшла по селу, що Оленка заміж виходить.

І не за когось, а за солідного і багатого чоловіка з міста. Це вам не Миколка безрідний.

Мати Олени, Світлана, така рада була. Мрія її здійснилася – дочку видати за гідного чоловіка.

А батько хмурився. Не подобався йому наречений. Старший був він за дочку років на п’ятнадцять, та й дивний якийсь.

Мовчить все, та посміхається тільки… Не подобалися батькові мовчазні… Наче задумали щось…

Весілля гуляти, ясна річ, у місто поїхали, в ресторан. Микола того дня з ліжка не вставав. Так і пролежав добу, до стіни відвернувшись. Настрій у нього був гірше нікуди…

Але час лікує. Відучився він у місті, на роботу влаштувався хорошу. Почав заробляти непогано, до матері приїжджав, допомагав.

А одного разу побачив він через сусідній паркан дівчину. Побачив і обімлів… І Оленка красуня в нього з голови миттю вилетіла, наче й не було її ніколи на білому світі…

-Мамо, а що за дівчина в сусідньому дворі ходить? Не пригадаю щось хтось це… – запитав він матір.

-Микольцю, та це ж Любочка, онучка Василівни, сусідки. Ти не пам’ятаєш просто, вона молодша за тебе років на шість. Та ти й не бачив нікого, окрім Оленки своєї. А Любочка тоді мала ще була…

Познайомився Микола із Любочкою. Дівчина виявилася розумницею і дуже скромною. До того ж іще й красунею. Тільки краса її була не така, як в Олени – зухвала і відверта, а ніжна й тендітна…

…Одружилися вони через півроку, весілля відгуляли, як і має бути. А жити залишились у селі, будинок почали будувати. Любочка чекала первістка…

Вона народила сина і Микола відчував себе найщасливішою людиною у світі.

У нього було все, про що він колись мріяв – будинок, кохана дружина і довгоочікуваний син.

А Олена через рік повернулася в село, до батьків.

Чоловік її виявився любителем пограти. Так грав, що ні бізнесу його, ні квартири з машиною, ні дачі не стало…

Добре ще з молодою дружиною нічого не сталося.

Батько Олени, як у воду дивився – не дарма йому наречений доньки не сподобався.

Олена, дізнавшись, що її залицяльник Миколка одружився й живе з молодою дружиною приспівуючи, дуже здивувалася.

Як так, її, красуню писану, на якусь дівку проміняли?

Але робити нічого – гордість свою сховала подалі і вигляд зробила ніби все одно їй.

А через рік вона вийшла заміж за свого колегу по роботі – простого чоловіка.

І в місто поїхала. Подейкували, що не дуже вони добре живуть… Сваряться, дітей начебто хочуть, а Бог не дає.

І точно Олена, як сир в маслі, не катається…

…Точно в народі кажуть – не вродись красивою, а вродись щасливою…

А з іншого боку – щастя ще й у наших руках трохи. Й іноді його треба тільки роздивитися вчасно. А ще взяти міцно, і не проґавити. От тільки б знати напевно, що ось воно…

КІНЕЦЬ.