Марина, дівчина відповідальна та добра, вийшла заміж за Михайла у двадцять сім років. Тобто вже не дівчиськом, а цілком тямущою у життєвих питаннях жінкою. Принаймні вона себе вважала такою, що відповідально підійшла до сімейного життя. Незважаючи на молодість, вона вже знала, зі спілкування зі своїми заміжніми подругами, жінками, що свекрухи бувають різні.

Дехто приймає невістку з душею, а дехто не може так, їм здається, що син вибрав за дружину не ту, про яку вона мріяла. Ще є такі, яким хочеться перекласти свою відповідальність на чиїсь плечі, щоб самим ні про що не думати, але все це буває до певного часу. Потім пожинають плоди своєї безвідповідальності.

У Марини з Михайлом були романтичні стосунки, любили один одного, мріяли про сім’ю та дітей. Одразу після весілля жили у невеликій двокімнатній квартирі, що дісталася їй від бабусі. Зробили ремонт, Марина раділа, що гніздечко їх вийшло затишним. Але радість була недовга, наступного дня після ремонту приїхала свекруха з великою сумкою:

– Так, діти мої, я житиму з вами. Мені одній сумно, і мені потрібно контролювати чим ти годуватимеш мого сина, – звернулася Галина до невістки, заглядаючи в холодильник.

– Чим ти нас сьогодні годуватимеш? – дивлячись на невістку продовжувала вона.

– Зараз, щось приготую, – зніяковіла Марина.

– Сину, ти чуєш? Вона щось приготує! Вона тебе нагодує невідомо чим!

– Мамо, ну з чого ти це взяла? Марина завжди готує, я голодним не буваю, – намагався заступитися за дружину Михайло.

– А що ти заступаєшся? Я тебе завжди годувала правильною та здоровою їжею, заздалегідь продумувала, що приготувати. Я не дозволю твоїй дружині зіпсувати твій раціон. Марино, ти чуєш? Тепер складатимеш меню і консультуватимешся зі мною, – переможно дивилася свекруха на невістку.

Минув місяць їхнього спільного життя втрьох, мати жила в маленькій кімнаті, вони в тій, яка більша, причому в прохідній. Галина у будь-який час дня і ночі могла пройти повз, причому не вважала, що повинна ходити тихо, молодь спить міцно у них міцні нерви, так вона вважала.

Марина втомилася від контролю, закидів, їй не подобалося, що свекруха сує свій ніс скрізь, ну просто у всі їхні справи. Не витримавши, вона попросила Михайла поговорити з мамою, щоб та не втручалася у їхні справи.

– Михайле, зрештою це наша з тобою сім’я, і ​​ми самі повинні вирішувати свої проблеми по-своєму, а не за її вказівкою. Нехай іде до себе додому і встановлює свої порядки.

– Але мама дбає про нас, і потім я єдиний син, я не можу залишити її одну. Вона здає свою квартиру, і житиме у нас, – відповів чоловік.

Життя Марини була важким, але вона терпіла всі образи, сварки, свекруха спеціально при сині вказувала, що вона не прибирає, готує несмачно.

– Не про таку невістку я мріяла для свого сина. Ти ж нічого не вмієш, і готуєш, аби як, – а сама завжди наливала собі добавку.

Марина мовчала, як же, адже це мати її коханого чоловіка, а свекруху не вибирають, доводиться миритися з цим.

Слава Богу, що свекруха жила з ними лише до народження дитини, народився маленький Степан. Як тільки Марину з сином чоловік привіз додому, свекруха швидко зібрала свої речі та пішла зі словами:

– Іду я від вас, діти маленькі ночами плачуть, не буде мені спокою, мені нервувати не можна.

Марина раділа, нарешті, сама собі господиня. Свекрухи не було близько року, а Михайло відвідував її майже щодня, іноді просив дружину, щоб вона поклала матері щось поїсти. Марина мовчки накладала свекрухи поїсти, нехай несе, аби тут не вказувала. Вона жила вільно та спокійно без свекрухи.

Маленький Степан ріс повненьки, гарненьким, усміхався всім поспіль, коли Марина гуляла з ним. Якось гуляючи у парку із сином, зустрілася з подругою, яка живе поруч із її свекрухою Галиною. Спілкувалися, у подруги доньці шість років, Марина казала:

– Ось у тебе вже доньці шість років, а мій ще зовсім маленький, хоч ми з тобою однолітки. Ну, нічого виростемо. Аби вдома все було добре.

Подруга дивилася на неї з подивом, потім не витримала:

– Маринко, ти що зовсім нічого не бачиш і не знаєш? Михайло твій з новою дівчиною ходить до матері в гості, подарунки їй носять, я живу поруч і все бачу.

У Марини земля пішла з-під ніг. Вона і вірила, і не вірила. Але подруга говорила переконливо.

Увечері запитала у Михайла прямо:

– Це правда, що в тебе інша, і ти з нею ходиш до своєї матері? І хто вона? Я все знаю.

Михайло дивився на дружину здивовано, звідки вона могла дізнатися, але бачив, що вона впевнено говорить.

– І що? Так правда. Мама моя правильно каже, що чоловікові потрібна турбота та ласка, а ти весь вільний час віддаєш сину. Носишся зі своїм синочком.

– Ти що таке кажеш, що він тільки мій син, а ти хто йому? – обурено з образою спитала дружина.

Михайло явно зі слів матері відповів:

– Не знаю, мій чи не мій. Я тести не робив, але мати каже, що в нашому роді таких повненьких як Степан не було.

– Михайле, діти в дитинстві часто бувають повненькі, потім виростають і витягуються. Степан ще зовсім маленький, — зі сльозами на очах говорила вона.

– Гаразд, ось виросте, тоді й подивимося, чийого сина я годую. Ти мені зіпсувала настрій, я пішов до матері, – він закрив двері і пішов.

Михайло не ночував вдома, надалі це стало звичкою, він іноді навіть не попереджав, що не прийде додому. Марина зрозуміла, її родина руйнується, і раптом відчула, що вона знову чекає на дитину. Вирішила повідомити чоловіка.

– Знову дитина? Навіщо, мені він не потрібен, ще не зрозуміло чий Степан? А ти вже другого мені? Роби, що хочеш, живи, як хочеш.

Марина вирішила народжувати, мама її обіцяла допомогти, вона й так допомагала зі Степаном. Народилася донька Оксана. Свекруха не з’являлася. Михайло іноді приходив, але не ночував. У неї закінчилося терпіння, і щойно дочка трохи підросла, подала на розлучення. Зібрала речі чоловіка, що залишилися, склала в сумку, поставила біля порога, і як тільки він прийшов, засунула йому в руки сумку, і зачинила за ним двері. Після розлучення подзвонила свекруха,  зі словами:

– Нарешті мій синочок більше не з тобою. Тепер він вільний, – і вимкнулася.

Минуло кілька років, Михайло аліменти на дітей не платив, то його скоротили, то звільнився, то робота не подобається. Марина працювала у великій компанії, кар’єра її поступово піднімалася нагору, керівництво її цінувало, призначили її начальником відділу із пристойною зарплатою. Мати допомагала дочці з дітьми, вона іноді казала:

– Мамо, я навіть не уявляю, що б я робила без тебе? Дякую тобі за все.

– Ну, що ти дочка, а хто ще допоможе, якщо не я? Та й мені зовсім не складно, ви ж мої найулюбленіші та найближчі, – обіймаючи дочку відповідала вона.

Діти росли слухняними, навчалися у школі, Марина раділа, що з дітьми проблем немає. Про заміжжя більше не замислювалася, вона вся розчинилася у своїх дітях, і діти теж ставилися до неї з любов’ю.

Якось пролунав дзвінок по телефону, дзвонила свекруха:

– Марино, нам з тобою треба зустрітися, прийду ввечері о сьомій, – і відключилася.

Такою вона була свекруха, ні «привіт тобі, ні до побачення», і не поцікавившись Марина вдома чи ні.

– Гаразд, нехай приходить, що їй цікаво треба від мене? Може, з Михайлом що? – заздалегідь готувалася до неприємної зустрічі вона.

І ось колишня свекруха оголосилася, прискіпливо оглянула ремонт у квартирі, яку зробила Марина, меблі нові.

– А добре в тебе стало, не як раніше… – оцінила вона. – Кажуть, ти тепер начальником працюєш у себе в компанії, пристойно заробляєш?

– Чаю хочете? – зупинила її Марина.

– А що, крім чаю, у тебе немає нічого? Хоча ти все одно несмачно готуєш! Ну гаразд, давай, що в тебе є, я ще не вечеряла.

– Є плов, є борщ, вибачте свіжих пирогів не напекла до нашої зустрічі.

– А ти непривітна стала, – сказала Галина.

– Мені було від кого навчитися, – спокійно відповіла Марина.

Потім вона спостерігала, як колишня свекруха швидко спустошила тарілки, за обидві щоки вплітаючи «несмачний» плов. Колишня невістка зазначила, що свекруха дуже постаріла.

– Знаєш, Марино, навіщо я до тебе прийшла? Не знаєш, а я скажу. Ти маєш прийняти назад Михайла, і знову вийти за нього заміж. Ти повинна, він твій чоловік, хоч і колишній, і діти в тебе від нього.

– Чому це я маю прийняти його? Я нічого не повинна, згадали, що діти його, – здивовано запитала Марина.

– Я кажу що ти повинна! Значить повинна! Ти маєш повернутися до нього. Мій син пропадає, він гуляє, його треба підтримати, мене не хоче слухати.

– А як же його дружина?

– Вона з ним розлучилася, взабрала половину квартири. Він знову втратив роботу, завжди не в собі. З тобою та з дітьми йому буде краще, – констатувала свекруха.

– Ну то візьміть його до себе, а мені на шиї він ні до чого.

– Ну чому одразу на шиї, він батько твоїх дітей.

– Значить таки батько? А що раніше говорили? Він навіть аліментів не платив. А як вони без батька живуть, навіть не поцікавитеся? Не потрібен мені такий чоловік, а дітям такий батько вони його зовсім не знають. Діти виросли без батька, і далі без нього проживуть, тим більше без такого батька, що гуляє. Ми живемо добре, тихо та спокійно. Тож не потрібен він нам. Живіть із ним самі.

– Я завжди знала, що ти така, Марино. Звісно, ​​це ж не твоя дитина пропадає, яка тобі справа до чужих дітей? – вигукнула в обличчя колишня свекруха. Вона ще багато чого наговорила колишній невістці, але Марина, спокійно вислухавши, вказала рукою на двері і зачинила їх.

КІНЕЦЬ.