«Коли син вирішив одружитись, я відразу йому заявuла: допомоги від мене не отрumаєш. Вирішив створити власну сім’ю — будь готовим нести за неї відповідальність. А то звикли, що батьки все життя н0сяться з ними, неначе з писаною тобою!»
— Коли син вирішив одружитись, я не стала його відмовляти. Юрі тоді двадцять три було, лише університет закінчити встиг. — розповідає давній приятельці Наталя Вікторівна. — Я звичайно його рішенню не зраділа і відразу розставила всі крапки над і: допомоги від мене не отримаєш.
Вирішив створити власну сім’ю — будь готовим нести за неї відповідальність. Шукай роботу, якщо знадобитися, то не одну, винаймай квартиру, дбай про добробут своєї сім’ї. Треба вміти дітей вчасно випускати з-під материнського крила, а то виростають потім нінащо не здатні!
Наталя Вікторівна живе сама у великій трикімнатній квартирі. Має вона ще одну, меншу, яку здає квартирантам. Життя в жінки спокійне, розмірене. Але нещодавно її спокій перервав телефонний дзвінок від сватів.
— Юра з дружиною на море зібрались. Закордон. — розповідає Наталя Вікторівна. — На сім днів, дітей не беруть. Дочок залишають на сватів. Дівчатка зовсім маленькі — одній ще й двох немає, а старшій чотири. Ось сваха й поцікавилась у мене, чи не хочу я старшу взяти хоч на три дні до себе.
— І що ти їй відповіла? — цікавиться подруга.
— Ясна річ, що я відмовилась! Не хочу я таку відповідальність на себе брати. Внучок я звичайно люблю, але мені цілком вистачає наших зустрічей двічі на рік на великі свята. Три дні я точно не витримаю.
— Ну якщо ти розумієш, що не впораєшся, то правильно зробила, що відмовилась. Гірше було б погодитись, а потім в останній момент передумати й підвести всіх. Тут їм немає на що ображатися.
— І я кажу — про які образи тут може йти мова. Я їм нічого не обіцяла, то тільки їх клопоти. Мене взагалі дивує як свати всі ці роки біля дітей носяться. Юру пристроїли на якусь круту фірму, квартиру купили, іномарку на весілля подарували, грошима весь час помагають, з внучками кожних вихідних сидять. За що вони себе так не поважають?
Мене щиро дивує така позиція. Вони дітям до старості помагати планують чи що? Дітям вже обом під тридцять, нехай самі про себе дбають! Але мене обурює навіть не це, свати люди дорослі, нехай роблять, що хочуть. Проте вони чомусь вирішили, що я теж повинна бігати навколо дітей! Останню копійку сину віддати, бо йому бачте потрібніше. Ось тільки не дочекаються! Це вже Юра мав би мені допомагати, а не я йому.
Проте подруга Наталі Василівни іншої думки.
— Дивна у тебе позиція, Наталко. Виходить, це не ти допомогла сину встати на ноги, а свекри? Вони Юру прийняли, як рідного сина, все дали, всім допомогли й досі продовжують підтримувати.
— Та якщо вони такі дурні, то нехай роблять, що їм здумається! — заявила Наталя Вікторівна. — Ось тільки я тут до чого?
— Невже ти не хочеш, щоб у старості діти подбали про тебе?
— А без машини, квартири та дорогих подарунків не подбають? Невже хороше відношення до себе потрібно обов’язково купити? Тоді вже дешевше на старості років найняти доглядальницю і не бігати все життя з дітьми неначе з писаною торбою!
А хто на вашу думку правий?
КІНЕЦЬ.