Як же мені в такі моменти шкода було невісток. Я ж з двома встиrла пожити. Спершу старший син Василь до себе забрав, але не могла я дивитися на його важкий характер, і зателефонувала молодшому. Петро за два дні приїхав. Його Оленка мене зустріла, як рідну маму. Тільки і в цій будівлі я нічого не робила, лиш сльозu лuла
Як же мені в такі моменти шкода було невісток. Я ж з двома встигла пожити. Спершу старший син Василь до себе забрав, але не могла я дивитися на його важкий характер, і зателефонувала молодшому. Петро за два дні приїхав. Його Марічка мене зустріла, як рідну маму. Тільки і в цій будівлі я нічого не робила, лиш сльози лила.
Мене звуть Ганна Гаврилівна. Зі своїм чоловіком Степаном ми двох синів виростили. Одружили їх, онуків дочекалися. А потім занедужав мій Степан, пішов з життя. Тяжко я його відхід переживала. Погано себе стала почувати. Ось і забрав мене старший син.
Я спочатку намагалася прибирати і їсти готувати, та син з невісткою веліли мені нічого не робити і відпочивати. Це було мені робити дуже важко: адже я все життя в селі прожила, без діла ніколи не сиділа. Але доводилося мовчати.
Погано жив мій старший син зі своєю дружиною. Як часто вони “бурі” влаштовували, не передати словами. Коли я намагалася втручатися, мені казали, щоб я йшла до своєї кімнати і сиділа там тихенько.
Я йшла, сідала на ліжко і плакала. Згадувала, як ми зі Степаном добре жили. Та ми навіть за все життя і не посперечалися жодного разу! Завжди подарунки намагалися купити один одному, хоч невеликі. Щоб порадувати та зробити приємне. А син із невісткою сперечаються навіть через чашку та брудну тарілку. Ось як це можна?
І ввечері бурчать, і вранці, коли на роботу збираються, то знову бурчать. І так завжди.
Я так втомилася від цієї вічної “бурі”. Не втрималася, написала листа молодшому синові. Приїхав Петро за мною за два дні. Хильнули з братом, відзначили приїзд і відвіз мене молодший син до себе.
Він в Чернігові жив. Невістка, Марічка, такою розумницею була. У них четверо дітей: синок, донька, а потім ще й близнюки – хлопчаки. Марічка все встигала: і в дитячий садок дітей відводила, і на роботу ходила, і в будинку був повний порядок. Гарна така, весела. Все вміла.
Тільки в чарку заглядав Петро. Іноді сильно і дуже часто. Вигукував… ой, що тільки не робив. Ще й ревнивий сильно був.
Та коли їй “наліво” ходити?! Вона то на роботі, то вдома з дітьми. Адже нелегко одній стільки дітей догледіти та нагодувати. А Петро таке лепече! Я його не раз втихомирювала і спати клала.
А потім у свою кімнату йшла і плакала. Згадала свого чоловіка і думала:
“Ах, жаль, Степане, що сини на тебе тільки зовні схожі. А характером вони зовсім не схожі на тебе. Як жаль…”
Фото ілюстративне