Дружина з онукою вирушила в Одесу на море, а Іван Олексійович на це літо мав свої плани. Захотілося місто свого дитинства відвідати. Сорок років вже там не був, як пішов на службу. Батьків Іван не мав, виховувався в дитбудинку. Щоправда, школу відвідував звичайну і вчився добре. Школа була, хоч і звичайна, але найкраща у місті та з усіх вихованців дитбудинку сюди потрапляли лише одиниці.

Після службу вступив до технікуму. Вивчився і залишився працювати у місті. Два роки тому вийшов на пенсію. Гарна квартира, дача, машина. Двоє дітей, троє онуків. Старшій онуці вже дев’ять років, ось вона з бабусею й поїхала відпочивати.

А Іван взяв квиток у купейний вагон та поїхав у місто дитинства.

***

Чим ближче під’їжджав до рідного міста, тим яскравішими ставали спогади, переважно про школу. Тут він, вихованець дитбудинку, почував себе повноцінною людиною. Спортсмен, чемпіон міста з легкої атлетики.

Катя, однокласниця, яку любив, і котра любила його, обіцяла чекати з служби. Не дочекалась. У неї батько був великим начальником у місті, і його перевели у Київ з великим підвищенням.

Іван тоді на службі місця собі не знаходив, не розуміючи, чому кохана не пише листи. Сам він ще довго писав. Поки одного разу не отримав відповіді з її адреси, але почерк та прізвище було інше. У листі досить грубо якась жінка повідомила, щоб він більше не писав сюди, його Катя поїхала з батьками на постійне місце проживання у Київ.

Стало ясно, що дочка великого чиновника та звичайний хлопець, звичайно ж, не пара.

У місті свого дитинства так жодного разу не був. Хотілося, звісно, ​​побувати, але робота, сім’я. Нині Іван пенсіонер, а з його випуску пройшло сорок років. В інтернеті дізнався про зустріч випускників. І ось воно, рідне місто.

***

Зупинився у готелі. Переночував. Зустріч лише завтра. Купив більше солодощів і попрямував до дитбудинку.

Тут все було інше: сама будівля, вихователі. Тільки діти були такими ж, що з надією дивляться на кожного дорослого. Молодшим дітям роздав солодощі. Старшим – розповів про своє життя.

Пройшовся містом і повернувся до готелю. Чомусь тривожно було на душі. Таке передчуття, що завтра на зустрічі з однокласниками дізнається щось незвичайне, незрозуміле, погане.

Увечері зателефонував синові та дочці. Потім дружині. У всіх все гаразд, але почуття тривоги так і не залишало.

***

І ось вона рідна школа. У дверях зустріли школярі. Запитали: хто такий та якого випуску. Повідомили, що вони збираються у своєму класному кабінеті.

Як тут уве змінилося? Піднявся на другий поверх. Ось і кабінет фізики, їхня класна кімната.

Зайшов. Двоє чоловіків та чотири жінки. Всі повернули голови і почали з цікавістю розглядати його, а він їх, одразу впізнаючи в цих далеко немолодих людях своїх однокласників:

«Павло, Світлана, Таня, Андрій, Юля, Яна”.

А однокласники з якимсь здивуванням дивилися на нього і… схоже, не впізнавали.

– Іван бондаренко?! – Нарешті, з якимось здивуванням сказала Тетяна.

– Іван, тебе ж не стало? – вимовив його шкільний друг Павло.

— Хто це вам сказав? – Спробував пожартувати Іван.

– Ми ж з Танею до твого пам’ятника квіти іноді приносимо, – друг продовжував дивитися на нього з подивом.

– Помацайте! – засміявся Іван і простягнув їм руки.

До нього підійшла Юля, помацала за руки:

– Та ну вас! Все добре з ним, – радісно вигукнула і повисла на його шиї.

Тут і всі вискочили з місць і кинулися до нього.

Коли все трохи вщухло, Павло хитро посміхнувся.

– Ми з Танею, дещо принесли, – і дістав гарну пляшечку.

Тетяна одразу дістала пластмасові скляночки та цукерки.

– Ви, що чоловік із дружиною? – поцікавився Іван.

– Тридцять вісім років вже! – гордо повідомила Тетяна.

– Давайте, за зустріч, – і Павло почав розливати.

А потім пішли розмови. Почали розповідати про своє життя, згадувати, хто зараз де? І звичайно ж Іван спитав:

– А Катя, де зараз? Хто-небудь знає?

– У Києві, – почала ділитися спогадами Юлія. – Вона дізналася, що тебе не стало, коли повернулася від бабусі, яка десь у селі жила. Прибігла до мене, схвильована, абияк на ногах стоїть. Ми з нею довго плакали. За тиждень вони в Київ поїхали, її батька призначили заступником якогось директора. Катя до цього все казала:

«Нікуди не поїду. Буду чекати!»

Юля замовкла, згадуючи, потім продовжила:

– А коли дізналася, що тебе не стало …, побачила твою могилку …, – Жінка запнулась, розуміючи теперішню абсурдність своїх слів. – Загалом відвезли її у Київ. Більше про неї нічого не було чути.

– Іван, що з тобою тоді трапилося на службі?

– Нічого, – Іван знизав плечима. – Катя перестала писати. Я ще продовжував писати, сподіваючись, що все ж таки відповісти. Але надійшов лист від нових господарів їхньої квартири, що вони поїхали назавжди у Київ і щоб я більше на цю адресу не писав. Катя мені раніше писала, що батька переводять у інше місто і, що вона сама нікуди не поїде і мене чекатиме. Подумав, що її вмовили. Адже я тоді, по суті, простим хлопцем був.Потім вивчився на хорошу роботу влаштувався. Два роки тому вийшов на пенсію.

– Дивна, якась історія, – задумливо промовив Павло, – і, схоже, каламутна.

***

Ближче до вечора почали розходитися, обмінюючись номерами телефону і, обіцяючи один одному зустрітися найближчим часом.

Коли всі розійшлися, Іван підійшов до друга з дружиною:

– Павло, Таня, мені все не дає спокою ця новина. Давайте поїдемо прямо зараз до могилки.

– Ну давай! – погодився Павло.

– Викликайте таксі! Я оплачу.

***

Вони підійшли до старого пам’ятника. Друзі одразу відійшли убік, даючи спокійно подумати. Пам’ятник був старий, але не такий занедбаний, як сусідні. Його фотографія, хоч і сильно потьмяніла, його прізвище, ім’я, по батькові, дата народження. … Іван представив, де він перебував у цей час:

«Тоді до частини прибув. Катя якраз перестала писати. А фотографія та, яку я їй сам залишив. Цікаво, як ця фотографія потрапила на пам’ятник.

Але найцікавіше, яке відношення до цього має Катя? Юля розповідала, що вона була, дуже засмучена ​​звісткою про те, що мене не стало. Мабуть, ось теж стояла і дивилася на цей пам’ятник.

Так, хто все це зробив? І головне, навіщо? Адже цілком імовірно, що після служби міг повернутися сюди й у всьому розібратися. Виходить, період тривалістю у рік організатора не хвилював. Його хвилював більш короткий період, наприклад, кілька місяців або навіть кілька тижнів.

Так Так Так! Катя з батьками поїхала приблизно в той час, що вказано в даті на пам’ятнику … ні, трохи пізніше. Припустимо, вона відмовилася їхати, і вирішила дочекатися мене з служби. Але її батька поставили на нову посаду. Її, відправляють до бабусі. А коли вона повертається звідти, повідомляють про те6 що мене не стало і приводять сюди. Її батько був у місті  не останньою людиною, а його нове призначення піднімало його зовсім на недосяжну висоту. Знайти будь-яку стару могилку було не важко, взяти у дочки на якийсь час мою фотографію і зробити пару копій складнощів зовсім не становило. Тим більше, і мати Каті була на боці чоловіка.

Невже все так і було?

***

Катерина Петрівна сиділа у своєму величезному будинку перед портретом матері в рамці. У голові миготіли гіркі думки:

«Сьогодні маму провели в останню путь. Тепер вона назавжди буде поряд із татом. Вони любили одне одного, а ми з Вадимом, як чужі. Ми з ним завжди були як чужі. Діти дорослі. Син з батьком бізнес займаються. Дочка заміж вийшла. Все маю: величезний будинок, великі гроші, але єдина тепер радість залишилася – онука. За тиждень приведуть. Нікому її не віддам.

Ой, а що там мені мама перед відходом про лист говорила?

Дістала мамин альбом. Там справді був запечатаний конверт. Відчинила. З нього випала фотографія хлопця у формі:

– Іван! – Мимоволі вигукнула жінка.

Довго дивилася на хлопця, якого колись так сильно любила. Потім дістала з конверта листа і почала читати:

«Доню, хочу попросити в тебе вибачення за себе і за твого тата, за той поганий вчинок, який ми зробили.

Тоді тобі було дев’ятнадцять років, і ти любила хлопця, фотографія якого у цьому конверті.

Батьку дали високу посаду. На стільки високо, що він навіть мріяти не міг, але ти відмовилася їхати з нами. Вирішила там у містечку чекати на свого хлопця з служби. Жодні вмовляння на тебе не діяли.

І тоді ми з твоїм татом придумали цей план. Спочатку тато влаштував якусь жінку на хорошу посаду на пошту, і вона забирала всі твої листи і листи того хлопця. Потім відправили тебе до бабусі. Тато сказав комусь, ті знайшли покинуту могилку в дальньому кутку. Поставили новий пам’ятник з фотографією твого хлопця і зробили гарну огорожу..

Коли ти повернулася від бабусі, повідомили тобі про це. Я навіть не могла подумати, що ти так сильно його любиш. Нам здавалося, що в новому місті ти його одразу забудеш, знайдеш іншого і вийдеш заміж. Але заміж ти вийшла лише за шість років, так і не забувши того хлопця.

Про долю Івана ми нічого не знаємо. Мабуть, з ним все добре.

Пробач нас донечко! Нам так хотілося, щоб ти була щаслива!

Кілька хвилин Катерина сиділа, не ворухнувшись. Потім впустила голову на руки і заплакала.

КІНЕЦЬ.