В дитинстві зі мною трапилась дуже цікава ситуація. Та добре, що закінчилась вона саме так, а не з трагічним кінцем. Мі батько працював лісником. Я часто ходила з ним на роботу. Він навіть у вихідні дні ходив до лісу. Дивився, чи ні хто не полює на тварин, або чи не крадуть дрова без відома лісового господарства.

Відповідальності дуже багато, а ходити треба ще більше. Ось так я і вивчила мало не кожну лісову стежинку. Коли я трішки підросла, то вже сама ходила до лісу шукати гриби, або жолуді з шишками для шкільних поробок та аплікацій.

Того дня мені конче були потрібні жолуді. Вчителька по трудовому навчанню сказала принести кожному по маленькій жменьці, будемо робити казковий зоопарк.

Тож, я зібралась, одягнулась тепленько, взяла свою плетений кошичок, грабельки від пісочного набору, треба було сніг розгрібати, написала записку батькам, та пішла збирати жолуді. Мама в мене працювала допізна, чекати, щоб вона ще потім йшла зі мною в ліс, не варіант. Тато теоретично міг це зробити, але в нього купа своїх справ.

Задоволена я чимчикувала лісом, шукаючи дуба. На свій вік я прекрасно розумілась на деревах та рослинах. Дорогою назбирала ще шипшини до чаю. Насправді я його не пила, просто бачила, як мама збирала. Можливо, їй знадобиться. Ось і знайшла дуб. Не дивлячись на середину зими, на ньому ще були жовті листочки присипані снігом. Я назбирала чимало жолудів, вистачить, мабуть, на весь клас.

Дорогою додому почула чиєсь скавчання, ніби цуценя згубилось. Вже сутеніло, мені треба було поспішати додому. Та покинути замерзати малюка не могла. Я пішла на звук, та в кущах помітила невеличке цуценя присипане снігом. Воно лежало вже майже повністю нерухоме.

Бідолашне замерзло. Я запхнула його за пазуху, та швидесенько побігла додому відігрівати. У нас вже було дві великі собаки, але третя зайвою не буде. Я намостила йому лежаночку під батареєю, розтерла та накрила імпровізованим покривальцем. Батьків того вечора довго не було, тому пішла спати без них. Ранком мене розбудили перелякана мама. Вона почала розпитувати звідки у нас вдома вовк?

Я гадала, мені почулось. Але ні. В сірому лісі я не розгледіла та підібрала вовченя. На вигляд, ніби йому місяць з народження. Тато зайшов до будинку, сказав виглянути у вікно. У задньому дворі бігала стривожена вовчиця. Велика, сіра. Все щось винюхувала. Якраз по тій доріжці, якою я з лісу повернулась. То була мама малюка. Вона вила, та кликала його. Вовченя у відповідь заскавчало.

Тато обережно виніс його за поріг. Воно вже добряче наїлось, та відігрілося. Я була спокійна. Мама вовчиця його відразу знайшла, та повела геть в ліс. Декілька разів обернулась, чи ні хто не йде за нею. Більше так близько до нашого села вовків не бачили. Навіть слідів не знаходили. А батьки мені досі згадують цей випадок.

КІНЕЦЬ.