Ми з Олегом одружені вже вісім років. Чоловік звик, що я постійно готую домашні страви й подаю все на тарілочці. Але зараз ситуація дещо інша і я не збираюсь виснажувати себе, щоб йому догодити.

Ми обоє працюємо до вечора. Коли я повертаюсь додому, то приношу із собою пакунки з продуктами, щоб сім’я не лишилась голодною. А він приходить, як в гості. Лягає на диван відпочивати й чекає, щоб я одразу несла йому гарячу вечерю. Але ж я не хатня робітниця. Я так само ходжу на роботу, але мені ніхто гарячої вечері не подає.

У нас ще є маленька п’ятирічна донька, саме її я в першу чергу годую. А потім приступаю до приготування їжі для всієї сім’ї. А чоловік ще й обурюється, що йому доводиться чекати. Коли прошу допомогти мені, разом швидше буде, то він просто відмовляється і каже, що зачекає.

Одного вечора я йому відповіла тим самим. Сказала, що у холодильнику є вчорашній суп, хай сам собі нагріє. Він все-таки не мала дитина, а дорослий чоловік, а я йому не мама.

Це розсердило його ще більше. Щоб не сваритись, запропонувала таке рішення: я підігрію вечерю на двох, а Олег помиє посуд, який стоїть ще з учорашнього дня. Мені вже поперек горла увесь той побут, а на кухню взагалі скоро алергія буде. На роботі цілий день на ногах, повертаєшся додому, а там на тебе чекає друга зміна. І так з дня у день.

Моя пропозиція розлютила чоловіка не на жарт. Він сказав, що не чоловіча це справа мити посуд.

– А це так принизливо?, – запитала я його.

Схоже, він вважає ганебним допомогти дружині на кухні. Але відповідь його була категоричною. Я вже не мала ні сил, ні бажання з ним сперечатись. Але дотримуюсь думки, що шлюб, окрім почуттів, це рівноправне партнерство.

Та мій чоловік мислить інакше. Олег переконаний, що побутові обов’язки – це справа жінки. А чоловік повинен лише гроші заробляти. Та він не в тій ситуації, щоб жити за подібними правилами, бо на даний час у мене зарплатня більша. Тож нехай трохи згасить свій запал. І свої принципи, хай відсуне трохи далі.

Коли я йому про це сказала, він скипів, мов чайник. Зібрав речі, й чкурнув пожити до матері. Ну й, будь ласка: баба з воза, кобилі легше. Толку мені з такого чоловіка. Тепер я почуваюсь людиною, а не прислугою. Не тягаю важкі пакунки щовечора, нам з Веронікою багато не треба. І грошей на все вистачає. На щастя я спроможна самостійно забезпечувати сім’ю.

КІНЕЦЬ.