В мене є зять, адже я мама донечки, тому я – теща для її чоловіка, а зазвичай вони не задоволені своїми зятями. Я це кажу з життя, бо, на жаль, так часто зустрічається насправді.

Ось пенсіонерки з нашого будинку, дуже часто, коли сидять під під’їздами, то тільки б обговорювали, які нехороші чоловіки трапилися їх донькам, скаржаться, як же їм не пощастило і вони незадоволені ними зовсім.

А я так розумію вже з самого життя, що молода сім’я відразу ідеальною не стає, потрібно навчитися жити разом, адже кохання рано чи пізно минає, а залишається повага і турбота, і це є запорука щасливого та міцного шлюбу.

А у мене непоганий зять, щиро зізнаюся, Іван – досить хороша людина, поважна. Від допомоги або поради моєї він ніколи не відмовляється, корони на голові не носить, простий та людяний дуже, просто мені й доньці на радість така людина.

Так ми з Іваном відразу домовилися: якщо у нас буде якесь непорозуміння – спокійно обговорюємо проблеми між собою, не тримаємо в собі, але і не ображаємося, якщо почуємо неприємне.

Моя дочка теж має такий непростий характер, я знаю її з дитинства і вивчила вже його добре, з зятем мені набагато легше домовитися, ніж з рідною донькою, з ним я спокійно можу знайти спільну мову в усьому і вирішити будь-яку проблему.

Живемо всі ми в одному місті: наші діти і їх матері. Ми з чоловіком розлученні вже давно, цілих 15 років я вже живу сама, так що до нашої сім’ї я його не відношу вже давно.

У всіх своє окреме житло, діти живуть окремо, тому, здавалося б, проблем ніяких бути не повинно ні в кого з нас. Проблема у нас саме в свасі. Причому, цю проблему бачу лише я одна, крім мене усе всіх влаштовує.

Сваха моя – жінка вільна вже давно, молодша за мене, але не працювала за своє життя жодного дня, вона так звикла. Так це щира правда. Хоча вона багато разів намагалася влаштувати своє особисте життя. З кимось розписувалася, з кимось так просто жила деякий час. Містечко у нас невеличке, все на виду, всі люди багато що знають. А зараз, коли вік підійшов до пенсії – моя сваха залишилася зовсім одна, вона нічим не забезпечена.

А пенсії не передбачається поки зовсім, хоча якісь гроші отримує вона, звичайно. Як живе? Син її годує, як виявилося. Але Іван не бізнесмен якийсь, звичайний собі працівник, все своєю працею йому дістається, заробляє він небагато. І навіть слова матері не сказав: треба, так треба! Майже половину заробітку їй віддає, бо шкодує.

Я намагаюся, як можу, допомагати молодій сім’ї, адже мені шкода й доньку і зятя свого. Гаразд – вони поки без дітей. Але молоді ж, одягнутися по-модному хочеться, машину пора оновити, бо у них старенький автомобіль, часто ламається, багато грошей на ремонт йде. Та хіба мало у сім’ї витрат!

Квартиру ось ремонтують, від бабусі зятеві моєму дісталася. Вона його і виховувала, поки мати життя собі влаштовувала, а вона так жила багато років.

Дочка мовчить, не докоряє чоловіка, боїться, що знову змін нічних набере або таксувати ночами піде, якщо вона йому докорятиме, що мало грошей у них.

Ну що за сваха у мене? Зовсім совісті немає. Пішла сама до неї. Думала, по-жіночому поговоримо, може, совість її розбуджу. Може ще сама собі заробляти, не стара ж вона ще. Хоч на свої потреби копієчку б мала. Та й синові легше буде.

Куди там! А я всього лише запропонувала їй роботу: давно собі пригледіла для підробітку. Сиди вахтером в маленькій організації, записуй в журнал, хто ключ взяв і прихід-відхід співробітників.

Так сваха сказала, що за копійки працювати не збирається, ще й образилася на мене.

От як вирішити цю проблему, яку ніхто крім мене вирішувати не хоче? Але й діти далі так бідно житимуть, якщо я не допоможу їм розібратися в усьому. Чи самій піти до свахи і нікого не слухатися?

Фото ілюстративне.

Джерело