-Я до нього в місто поїду! – заявила Іринка, вперши руки в боки.

-І чому? – здивовано підняла брови її подруга Катруся – дівчина з веселими ямочками на щоках.

-А мені набридло, що він постійно до своєї матері снує туди-сюди.

“Мамі допомога потрібна, зрозумій мене, люба, вона там одна…” – каже мені! Навіщо мені це треба!

Ну зрозуміло – раз на місяць з’їздити допомогти батькові, ну але ж не щотижня!

Приїжджає якийсь худющий! Мабуть, вона там його зовсім не годує! А я терпіти не можу таких мужиків!

-Ха! Потрібна ти йому там! І матусі його теж, мабуть. Вони, міські, такі й є – одразу починають трястись за свою квартирку!

-Ось і познайомлюся заразом! – Ірина гордо виставила вперед підборіддя. – Зрештою, я майбутня невістка. А, як щось не сподобається, то я швидко на місце поставлю.

Треба ж, міська вона знайшлася. Фіфа там якась… Та я всім міським можу фору дати!

-Ну так, ну так, – сміялася Катруся. – «Майбутня невістка”! Щось не дуже він поспішає пропозицію тобі робити!

-Нічого! Коли дізнається від мене приголомшливу новину – швидко запропонує і руку, і серце, і квартиру у місті.

-А адресу ти його звідки дізнаєшся?

-Ох, Катрусю, ну ти й даєш! Підглянула у паспорті!

Накидала Ірина у валізку суконь покрасивіше. А як же ж?! Що, по місту ходити в чому попало?

Спідничок покоротше взяла і кофтинок таких, з відкритими плечима, та й побглі з самого ранку на перший автобус до міста.

Взяла вона, окрім свої вбрань, ще й різних сільських смаколиків, закруток, солінь, пиріжків.

Щоб коханого свого пригощати.

-А що? В тих містах немає нічого, – думала вона про себе. – А Петрик любить смачно попоїсти.

Ірина їхала й уявляла, яке весілля у них буде. Веселе, та як годиться, з білими голубами в небо, букетом, який вона подругам кине. Нехай заздрять, так їм і треба!

Вона ж, Ірина, перша заміж виходить з їхньої дівочої компанії.

Та щоб обов’язково рукавички були, як вона мріяла – довгі, білі, по лікті, і сукня з цим, як його, декольте…

…За своїми мріями не помітила, вона як у місто приїхала.

Ледве вибралася з валізою зі старенького автобуса.

Дотяглася аби як, у перехожих питаючи, до потрібної адреси.

Оглянула з хазяйським прищуром будинок – гарний, нічого не скажеш!

П’ятиповерхівка добротна, старої будови, з великими, світлими вікнами, відразу ясно – стелі високі, просторі кімнати.

Дійшла до потрібних дверей. Дзвіночок у квартирі дзвінко залунав, потім почувся дитячий голос:

-Мамо, хтось дзвонить!

І кроки легкі і швидкі до дверей…

-Дивно, – подумала про себе Іринка. – Ніби ж він не казав, що у нього молодші брат, чи сестра є.

А сама намагається у вічко подивитися.

Тут двері відчинилися й Ірина побачила молоду, струнку жінку, в джинсах і світлій кофтинці.

-Здрастуйте, – кивнула вона головою і одразу посміхнулась.
Як-не-як, майбутня свекруха перед нею. Виглядає, звичайно, молодо. Але в них у місті різні салони-креми-маски, що дивуватися?..

Жінка з подивом її оглянула і кивнула у відповідь:

-Доброго дня. А ви хто?

Ірина відсунула в бік майбутню свекруху, і з валізою зайшла в квартиру.

Вона оглянула досвідченим поглядом помешкання.

-Я невістка ваша майбутня – дружина Петрика. Ви ж його мама? Дуже приємно познайомитися! – діловито сказала вона.

-Он як? – майбутня свекруха підняла брову.

Біля свекрухи стояв маленький хлопчик і знизу вгору здивовано дивився на Ірину.

Ану, проходьте-но в залу, зараз розберемося, – сказала свекруха.

Ірина поставила валізу, пройшла у простору залу, сіла в крісло й почала обмахуватися великою хусткою.

-Ух і спека у вас у місті, – весело промовила вона.

Але натрапила на погляд жінки й замовкла. Потім сказала:

-А ви чого так на мене дивитеся?

-Дівчино, ви мені пояснити чітко можете – а ви хто?! – раптом запитала жінка.

-Так я й говорю, – запинаючись, сказала Ірина. – Я майбутня дружина Петрика, Ірина мене звуть.

А ви значить, мати його. Але він щось мені не казав, що в нього молодший брат є…

Вона потяглася до хлопця, але той відсахнувся від незнайомої тітки і сховався за матір.

-Зачекайте, – жінка заметушилась по квартирі, а потім принесла фото в рамці.

На ньому-вона, Петрик і хлопчик цей.

-Ми про цю людину з вами говоримо? – запитала вона.

-Ну так, – сказала Ірина. – Ви що, свого сина не знаєте? Взагалі, Петрик мені казав, що його мама молода, але щоб настільки…

А “мама” у цей час сіла на стілець, обхопила голову руками і… Захиталася зі сторони в сторону.

-От же ж… Як він міг? Ну й негідник! – бурмотіла вона.

-Та що з вами? – підійшла до неї Ірина і стала дбайливо махати своєю хусткою.

Та підняла на неї очі.

-Ну й недолуга ж ти, – сказала вона без злоби. – Підозрювала я, що він ходить наліво… Він чоловік мій цивільний, твій Петрик. А це ось – синок наш.

Ірина від цих слів стала біліша за полотно. Зробила два кроки назад.

-Як чоловік? – повторювала вона. – А що ж він… Брехав мені тоді? Він же ж мені казав, що любить мене, і як я готую – любить. А-а-а!

Вона голосно заплакала. Жінка підійшла до неї.

-Та заспокойся ти. Не плакати треба, а думати, що робити.

І потім якимось безбарвним голосом додала:

-А я ось терпіти не можу готувати…

Сіли вони поряд на дивані, хлопчика в кімнату до іграшок відправили, Іринка йому заздалегідь солодких пиріжків з яблуками зі своєї валізи дістала, сидять і думають – що робити їм далі і як жити тепер.

-А вас як звуть? – поцікавилася Ірина.

-Жанна.

-Знаєте, Жанно, у мене в валізі ігристе є смачне. Я сама робила, і закуски різною, – вона шмигнула носом. – Для Петрика везла. Ходімо на кухню, – вона підморгнула Жанні і та з радістю погодилася.

Вони сіли на кухні, і тут і з’ясували, що Петрик їх обох “використовував”, як висловилася Жанна.

Їй він казав, що у відрядження їздить.

В цей час він, звичайно, в Іринки був. Дуже подобалися йому супи, борщі, та пиріжки сільські, та й сама красуня Ірина вабила своєю молодою фігурою та сяючими пристрастю очима.

Ну а Ірині він казав, що до мами в місто їздить – та, мовляв, одна, без чоловіка залишилася, допомагати треба…

-От я нерозумна, – схиливши голову на руку, сказала Ірина. – Я йому вірила. Все захоплювалася – який син добрий…

І знову зі сльозами, стала голосити:

-Він же мене ох як любив! Ой, Жанно, що ж робити тепер, адже я дитину чекаю від нього!

Жанна прикрила долонею рота:

-Ох ти ж, Господи! Ну, забирай його собі. Я з такою брехнею жити не збираюся. Але врахуй – квартира моя, вам не дістанеться. У цього альфонса тут тимчасова прописка. Ось де він зараз?

Вона запитливо подивилася на подругу по нещастю.

Мені сказав, що поїхав до керівництва, а сам куди? Може, до чергової жінки, такої ж, як ми?

-Та нащо він мені потрібний, – зі злістю промовила Іринка. – Він по бабам буде вештатися, а я дитя його виховувати?

-Не бійся, подруго, все буде добре.

…Коли Петро подзвонив у двері квартири, він спочатку почув за дверима якесь бурмотіння… Тільки він подумав про себе, що б це могло бути, як почув у коридорі невпевнені, човгаючи кроки.

Тієї ж хвилини двері відчинилися і на нього подивилася Жанна. Вона була явно весела.

-О-о-о, – заговорила вона. – Коханий чоловічок прийшов. А у нас гості!

Вона повела Петра за собою. Петро здивовано дивився на дружину і слухняно йшов слідом за нею.

-Жанночко, що з тобою? – тільки й повторював він.

Петро зайшов на кухню й ахнув! Весь стіл був заставлений різними сільськими смаколиками. Посередині стояло ігристе, а за столом сиділа вона…

-Як таке можливо? – подумав Петро.

Він не вірив своїм очам.

-Ірина? – здивовано запитав чоловік. – А ти як тут?

Іринка теж усміхнулася й повільно встала, уперши руки в боки:

-Тебе приїхала провідати, коханий. А ти вже, виявляється, одружений і навіть з дитиною.

-Як жити будемо, Петрику? – запитала Жанна. – Може, разом жити будемо? Іринка он, готує добре, чого я не вмію. Будемо з нею дітей виховувати, і тобі догоджати!

-Ти, Петре, зі мною жив тому що я тебе годувала від пуза? – сказала Іринка.

-Н-ні, н-ні, – запинаючись і відходячи назад, примовляв Петро. – Дівчатка, давайте все мирно вирішимо…

-Ах, мирно! – вигукнула Жанна. – Ану пішов звідси! А свої речі внизу отримаєш!

І вони удвох виставили Петра у під’їзд. Він намагався стукати у двері, просячи віддати йому одяг, але Жанна тільки гукнула йому:

-Я сказала, внизу отримаєш!

Першою полетіла велика спортивна сумка, а потім подруги по нещастю стали з кидати білизну, шкарпетки, сорочки, краватки.

Петро метушився, благав припинити і не встигав збирати свої речі. На все це здивовано дивилися сусіди, що стояли недалеко.

Задоволені зробленим, Ірина і Жанна досиділи залишок вечора на кухні, згадуючи події дня і регочучи, а потім нагодували Володю – так звали сина Жанни, вклали його спати і лягли самі…

Стосунки ні в однієї, ні в іншої в подальшому з Петриком, звичайно, не склалися – обидві були горді і нездатні прийняти факт зради, а тим більше пробачити його.

Іринка народила гарну дівчинку і назвала її Олею. Обоє вони подали на Петрика на аліменти.

Молоді жінки дуже подружилися. Іринка так само живе в селі з донькою, а Жанна з Володею приїжджають до неї в гості.

Іринка з донькою теж в місто приїжджають. І діти їх дружать – як не крути, таки брат і сестра…

І так – Жанна нарешті навчилася готувати…

КІНЕЦЬ.