-Вітю, там тільки розігріти, я не думаю, що мене більше ніж на тиждень поклали!

Слухай сюди, там у каструльці, там макарончики, чуєш, а от у контейнері, квітчастому такому, котлетки!

У пузатій каструльці, там борщ, там за банкою з огірками…

Жінка тримаючи телефон біля вуха, рухалася в бік палати і намагалася повільно, буквально по складах, розповісти, що о і де лежить в холодильнику.

Вона загорнулась у лікарняний халат більший за неї розмірів на п’ять.

Жінка шаркала старими капцями з якогось дивовижного типу дерматину, причому різного кольору – один чорний, а другий коричневий.

-Сину, мабуть, говорить, – подумала медсестра Інна, втомлено позіхнувши.

Скільки таких важливих і цінних вказівок вона переслухала за двадцять років роботи…

-Вітю, Вітюню, послухай мене, там бутерброди, так, там якраз їжі на тиждень, чуєш, Вітю, якраз кажу на тиждень…

Якщо не випишуть? А ти не хвилюйся. Витю, якщо не випишуть, я відпрошусь у лікаря. Він знаєш який у нас хороший, знаєш який!

Я в нього відпрошусь і прибіжу швиденько, приготую, алло, Вітю, чуєш?

Жінка зупинилася якраз навпроти місця, де сиділа Інна.

-Зв’язок перервався, – втомлено знизала плечима жінка.

-Куди ти зібралася бігти через тиждень, – подумала Інна. – Добре, що ще вчасно привезли її, дотерпіла до останнього. Напевно, переживала сім’ю залишити, а про себе не подумала.

Їй відпочивати треба, а вона борщі і котлетки готує… Але вголос цього, звісно, ​​не сказала, а просто посміхнулася.

-Син? – запитала Інна.

-Чоловік, – слабо усміхнулася жінка. – Переживає, що голодний залишиться.

У жінки задзвонив телефон.

-Так, Вітю, алло! Чуєш Вітя, чуєш там за банкою… Вітя, Вітю, ти що? Він мене ж врят… Та ти що, Вітю, ну чоловік. Вітю, ну він же лікар…

Інна похитала головою.

Жінка дошаркала до палати.

Пропищав таймер – пора міряти температуру. Інна зайшла у палату.

-Алло, алло, Мариночко, слухай, – розмовляла по телефону жінка біля вікна. – Слухай мене, ти в мене дівчинка доросла вже, тобі вісім років, дивись, там у каструльці м’ясо, треба доварити суп, добре?

Ну звичайно ти сама, Мариночко, а хто ж тату з Сергієм годуватиме, виручай доню, тільки на тебе надія, а то мужики голодні. Сергійко з тренування прийде буде голодний, тато що робить? Лежить? Ну гаразд, там цей доню…

Інна роздала термометри й пішла в іншу плату.

-Тітко Катя, ти вже пригледь за моїми… Та злягла, ось, відвезли на швидкій. Ой, не приготувала навіть вечерю, вони там у мене голодні…

Інна рознесла термометри і задумливо сіла на місце, коли настав час забирати їх, вона застала майже ту саму картину – жінки розмовляли по телефону зі своїми чоловіками.

-Та Сашко, звичайно, не приходь, я дитина, чи що? Ну що ти…

Інна звернула увагу на обличчя жінки. Їй здалося що жінка зараз заплаче.

У кожній палаті хтось дзвонив, просив когось придивитись за своїми, чи розповідав, як і що поїсти.

Інна подумала, що це ж було й раніше, це було завжди.

Потрапляли жінки в лікарню зазвичай спонтанно, і ні щоб про себе подумати, так вона турбувалася щоб Петрик, Вітя, Василько не залишилися б голодними, не зламали пральну машинку, наприклад, або пилосос, якщо взагалі розберуться, як його увімкнути.

Чомусь раніше Інна цього не помічала, думала, що так і треба, всі так живуть, так жили її бабусі, мати, свекруха, сестри, подруги сусідки, так жили всі.

Сумніватися Інна почала у правильності розподілу обов’язків у сім’ї, коли поклали до них одну пані.

Вона разюче відрізнялася від жінок, які переживають за домашніх, не приймають своє здоровʼя серйозно, прагнуть побігти додому, а то там щось…

Ця жінка, мила, здобна, наче пончик, у білих кучериках, з щічками, наче наливні яблучка, білими зубками, маленькими та гострими, вся якась миленька, з наївними блакитними очима.

Вона сиділа на ліжку підібгавши ноги і говорила в слухавку уривчасті фрази, щось ніби наказуючи.

-Михайло, я не хочу млинців з напівфабрикатів. Тобі що важко зробити тісто і посмажити мені млинців? Тобто, коли ти слабий, я стрибаю бігаю, кручуся, їду в інший кінець міста…

Добре, я тебе почула!

Жінка поклала слухавку і повернувшись обличчям до сусідок почала мило знайомитись.

Палата знаходилася навпроти Інни. Вона мимоволі чула все про що говорять жінки – двері вони залишили відчиненими.

Через кілька годин новенька пройшла вниз, попередньо запитавши в Інни, чи може вона вийти, бо там до неї прийшли.

Принесла вона фрукти, щось ще і млинці. Млинці з неймовірно смачним ароматом.

-Пригощайтеся дівчатка, чоловік насмажив млинців.

Всі здивовано повідкривали роти, Інна теж не могла повірити своїм вухам.

-Він що у вас, куховарить? – спитала тиха жінка, якій хтось постійно дзвонив і щось вимагав.

-Хто? Чоловік? Ні-і-і, він у мене водій!

-Який водій?

-Звичайний, їздить на великій вантажівці. Приїхав зі зміни, приготував, погодував дітей, привіз мені вечерю.

-Але він же ж втомився, як так можна? Чоловік працював…

-Як це, як можна? Ми обоє працюємо…

-Ну-у-у, дорогенька, ви не порівнюйте чоловічу роботу й жіночу, – посміхнулася жінка біля вікна.

-Та ви що, серйозно? Якби я була здоровим двометровим мужиком, звичайно, я працювала б водієм, або на будівництві, наприклад. Але, я, на щастя, слабка жінка і виконую роботу пропорційну моїй статурі.

Звичайно, я готую, прибираю, перу, але якщо чоловік удома, то ми робимо це все разом, діти також допомагають.

Я працюю, я не служниця врешті-решт, я теж втомлююся на роботі.

Взяли звичку – ах чоловік втомився, відстоїть якась жінка зміну в магазині, де ні присісти, ні водички попити, все за розкладом. Та ще й нервують всі, покупці, керівництво… А вона стояти повинна і посміхатися. А потім біжить додому з повними пакетами їжі.

Там же ж сім’я голодна, сидять роти повідкривали, а те що та жінка їсти хоче і втомилася – та кому це цікаво, вона ж жінка і це її обов’язок!

Мати моя досі волає, що я неправильно поводжуся, мовляв, чоловіка не поважаю, втече від мене.

Повинна наготувати сто п’ятдесят страв, посадити чоловіка з малими діточками і стрибати навколо них.

Страви на стіл готові ставити, брудний посуд прибирати. А нагодувавши пана з потомством, все перемивши, всіх вислухавши, зробивши уроки, виправши, погладивши речі, можна і збігати перекусити.

Ось це справжня господиня, ось такою дружиною та матір’ю можна пишатися.

Шістнадцять років ми разом! Материні й свекрухи прогнози не справдилися! Не втік від мене, та ще й не виженеш!

Мати моя все життя так живе вона не знає як по-іншому.

Дружина брата поїхала на два тижні до своєї матері, а наша у лікарні.

Так мама мільйон разів зателефонувала, щоб я Андрійка сходила, погодувала, голодний хлопчик там, сорок років дитинці не знає, де що в будинку лежить.

Питаю у матері чому не говорила раніше, що Андрійко такий безпорадний.

Вона здивована – який, мовляв, безпорадний.

Я й відповідаю, що теж здивувалася. Ніби на посаді хорошій, разом виросли, не помічала, щоб безпорадний був і картоплі собі посмажити не міг, або кашу зварити якусь.

На крайній випадок у кафе, чи їдальню б сходив, так ні, Андрійко тільки домашню їжу їсть!

Тату ж вона наготувала. Ну, а якщо що, то я є! Поїду погодую.

Ображалася на мене місяць.

А мені треба було до неї щодня приїжджати, бульйончик там привезти, чи кашку та ще й двох дорослих мужиків контролювати, щоб не голодними були.

Бабуся моя, все життя на залізниці працювала. Наробиться, додому приходить, а там дід і п’ятеро дітей. Всі їсти хочуть, чашками стукають, дід на чолі всіх.

Згадує мама із сестрами та братами, як їм весело було.

-Тато стукає в чашку, ми стукаємо, кричимо мамі, що їсти хочемо. Мама як дзига крутиться, та швидко так, раз-раз, уже борщ кипить, котлетки смажаться, та все з жартами-приказками.

Зранку встане раніше, пиріжків напече, пончиків…

Ось так любі мої… А я так жити не хочу і не буду!

Я матері завжди допомагала, і думала виросту, якщо мужик такий, як мій батько і брат буде, то я не житиму з ним.

Ні, в мене тато дуже хороший, і брат теж… Але ніколи, в житті вони не зайнялися “жіночою”, на їхню думку, роботою. А мій чоловік не такий…

Ми все робимо разом.

Це у селі може і є поділ, а в нас немає. Що в нас робити чоловікам? Диван пролежувати? Ну ні!

І речі я собі купую не тоді, коли зносяться, а коли я хочу.

Ні, я, звичайно, не погана, не бігаю щотижня по магазинах і розпродажах. Чоловікові й дітям теж все беремо, але й себе не забуваю, милими дрібничками балую.

Побачила колега парасольку в мене, то аж в захваті, яка мила вона, мовляв. А ціну як дізналася, то відвернулася.

Я знаю, що потім з дівчатами шепотілися за спиною що я марнотратка, що можна і в магазині низьких цін знайти хорошу парасольку. Що вони краще чоловікові та дітям що-небудь куплять, а вже самі так, і хваляться цим.

Сказала так і дивиться на всіх своїми блакитними очима, трясе кучерями.

-Ви всі про своє здоров’я забули заради сімʼї. Довели себе, дивлюся на вас і переживаю.

Що кращого зробили?

Собі гірше зробили. Рідні ваші там переживають тепер. А все, тому що на себе часу немає. Бо ж сім’ї служити, вірою і правдою треба…

Помовчали жінки, а потім загомоніли. Інна все чула і слухала. Почали говорити, що так неправильно, це завжди так було взагалі-то.

-Ой, та ну вас, кожен живе, як хоче! – сказала жінка з різними капцями. – Вам так добре, мені так!

-А вона ж права, подала голос інша. – Абсолютно права… Мій он тільки й дзвонить і бурчить що я всіх підвела, бо заслабла.

І жінка заплакала…

…Додому Інна їхала задумлива.

-Ох ти ж, – думала вона. – Ось треба ж було їй вилізти, тепер не можу перестати про це думати.

Адже права вона права ця панночка, – як про себе охрестила Інна жінку. – І що здоров’я своє на останнє місце ставимо, і про стрибання навколо столу, і про речі, все, все правда…

Інна зайшла в супермаркет, коли вже стемніло. Вона накупила продуктів, навантажила дві повні сумки й пішла додому.

Вона піднялась по сходах на третій поверх і відкрила двері своїм ключем. Інна поставила пакети в коридорі й зайшла на кухню.

Дочка стояла біля мийки і мила посуд, що за день назбирався.

Син сидів у комп’ютері, а чоловік лежав на дивані перед телевізором.

-Мама прийшла, смачненького принесла, – гукнув чоловік.

З кімнати вискочив син.

-Чому Оленка посуд миє? – несподівано запитала Інна.

-Бо щойно прийшла, от і миє. Щоб ти не сварилася, що ціла мийка посуду, – хмикнув син.

-Олено, відійди від мийки! – раптом сказала вона.

Всі оторопіли від здивування.

-Ці двоє їли весь день і посуд у мийку складали? А дівчинка прибігла і давай тут вас обслуговувати? Ану встали обоє, швидко і пішли на кухню прибирати та мити!

Знахабніли.

-Мамо, та мені не важко я ж тобі допомагаю…

-Чим ти мені допомагаєш? Двох здорових лобів обслуговувати?

Весь вечір сварилась Інна. Пообіцяла за тиждень знайти квартиру, чи хоч кімнатку і переїхати з Оленкою, бо втомилася.

Та Інна все ж не переїхала. Чоловік спочатку образився, до мами пішов. Син насупившись сидів.

Наступного дня, коли Інна після роботи зайшла в магазин, то підійшов син і допоміг нести пакети.

На кухні стояв чоловік, вони з Оленкою запікали курку.

Усі помирилися…

Чоловік розповів Інні, що мама його відправила додому, ще й насварила.

Сказала, що дуже розуміє Інну і що, проживши життя, зрозуміла тільки зараз, що жила не так, як хотілося, а як було прийнято, кимось і колись давно…

-Я не знав, що так все складно, – виправдовувався чоловік. – Просто мама так все життя робила, і бабуся…

Я вважав, що це ваш обов’язок.

-А ваш який?

-Ну-у не знаю… Гроші заробляти, працювати…

-А ми на роботі просто так, сидимо і красуємося так?

-Добре, Інно, я все зрозумів… – сказав чоловік і обійняв Інну.

КІНЕЦЬ.