Чоловіка у Віри не стало майже одразу після весілля. Через шість місяців після його відходу з’явилася на світ Діана.

Батьки допомагали єдиній дочці, дуже любили онуку. Самі вони жили в селі, а Віра з донькою у місті.

Батьки віддали їй квартиру тітки батька. Тітка все життя прожила сама. З спадкоємців тільки племінник, який її доглядав останнім часом.

Обставини склалися так, що і мама Віри одержала у спадок нерухомість. То був будинок в селі. Її батьки розлучилися та жили окремо. Батька раптово не стало і залишив заповіт дочці. Потім не стало матері.

Батьки Віри продали два спадкові будинки та купили квартиру у місті. Жити вони там не хотіли, мають свій будинок. Квартиру почали здавати, гарна допомога доньці.

Коли доньці Віри було 13 років, батьків не стало один за одним. Віра стала багатою, як казали її колеги. Дві квартири та будинок в селі. У когось і однієї нема, а тут. Дочка росте, а поки що квартиру можна і здавати. Так Віра й зробила.

Незабаром вона познайомилася із чоловіком. Рік вони зустрічалися, а потім він зробив їй пропозицію. Жити після весілля стали в квартирі Віри, Леонід не мав нічого. Діана була не проти, мати має право на особисте життя. Тим більше що сама Діана вже почала зустрічатися з хлопчиком. 15 років, перше кохання.

Коли Діана вступила до інституту, мама тяжко занедужала. Нічого не допомагало. Поклали на обгляд. Парешті виявили, що турбувало Віру. Зробили необхідні процедури, але мамі дуже повільно ставало краще. Діана після інституту бігла в палату до мами.

Леонід майже відразу, як тільки Віра потрапила в палату, кудись подівся. Іноді він з’являвся, питав у Діани про матір і одразу йшов. Відвідувати дружину приходив рідко, посилаючись на відрядження.

Пройшов місяць. Маму виписали.

– Діана. Я щось до квартирантів не можу додзвонитися. Телефон вимкнений. Ти б сходила, дізналася. І грошей нема за останній місяць, – попросила мама.

– Добре, я після інституту забіжу.

Діана спочатку постукала, а потім відчинила двері своїм ключем.

– Є хто?

– Ти хто, чого треба? Як ти сюди потрапила? – з кімнати вийшла заспана жінка. То була зовсім інша жінка, не та, якій вони здавали квартиру. Діана її чудово пам’ятала. Вони один раз приїжджали з мамою та вітчимом міняти кран.

– Це ви хто? Хто вам здав цю квартиру?

– Дівчино. Що ви собі дозволяєте? Це квартира мого чоловіка. Він скоро вступить у спадок і ми одружимося.

– Що? Який спадок? Ця квартира моєї мами. Вона жива і на той світ не збирається. Тож звільняйте квартиру інакше я дзвоню у відділок.

– Діано, Діано, почекай. Ти неправильно все зрозуміла, – це прийшов вітчим, він вже відчинив двері і зайшов у квартиру.

– Все я правильно зрозуміла.

– Леоніде! Як це розуміти? – вигукнула до нього жінка, – ти ж говорив твоєї дружини з дня на день не стане. Що квартира буде твоя? І що є ще одна.

– Мовчи. Більше ні слова. Речі збирай і забирайся.

– Ти, дядько Леонід, теж збирай свої дрібнички і забирайся. Я все зрозуміла. До нас більше не приходь і не дзвони. – сказала Діана.

– А це не тобі вирішувати? Мати мені повірить. Я чоловік!

– А ось і ні, я разом із нею піду. Все про тебе розповім. Як там тебе звуть? Діана? Якщо треба, я все підтвердити можу. Почекай мене, у мене речей небагато. Місяць загалом прожили тут.

Жінка збирала свої речі.

– Ну, ти подумай, дружину ховати зібрався. Спадщину отримувати, – жінка не могла заспокоїтись. – Як тебе після цього називати?

– Діана. Давай поговоримо. Маму не можна засмучувати. Давай це буде наш секрет. Ну я ж чоловік, ну ти сама потім зрозумієш, – Леонід намагався якось виправити ситуацію.

– Ну ні. Або ти просто йдеш або я все розповім мамі. Краще їй відразу все дізнатися.

– Правильно, дівчинко. А якщо цей негідник спробує обманути, то я тобі допоможу. Хто ж нам жінкам поможе, як не ми. – казала ображена жінка.

– Та зачекайте, ви!

– Чого чекати? Квартира не твоя, ключі давай. Я тут твої речі зібрала і можеш бути вільний.

Леонід кинув ключі, взяв приготований пакет і вийшов.

– Ну от і добре. Випровадили. Мені ще хвилин п’ять. І я піду.

– А вам є куди йти?

– Добра ти. Молода просто ще. За мене не хвилюйся. У мене будинок в селі, автобус ще останній не пішов. Мене Іра звуть. Запишіть мій номер. Раптом цей до вас повернеться. Ти дзвони, не соромся.

– Добре.

Ірина віддала ключі. Вони разом вийшли із квартири. Леоніда було не видно.

– Зараз він навряд чи піде до вас. Але хто його знає? Може проводити тебе? Далеко?

– Я просто за маму переживаю. Вона після процедур ще не оговталася. Тут поряд.

– Ходімо. Я постою внизу, а ти мені подзвониш. Якщо все гаразд, то я поїду додому. У мене там мама та син. Андрійко, 4 роки. Скучила.

Мама була сама, все було спокійно.

– Ірино, дякую. Все добре.

– Ну от і добре. Бувай. Я поїхала.

– Бувай.

Леонід не з’явився. Його речей у квартирі Віри вже не було. Видно, він їх вже раніше забрав. Мама його відхід пережила легко. Подала на розлучення. Замки змінили і почали жити далі.

Ірина з Діаною стали спілкуватися. Іноді Ірина із сином приїжджали до міста, і вони разом гуляли. Мамі нічого про Леоніда не розповіли, для неї він просто пішов.

КІНЕЦЬ.