Мій батько був військовим та нам довелося багато переїжджати з місця на місце. А поки я був маленьким, жив у бабусі. Лише, коли мені настав час йти до школи, я почав жити з батьками.

Я вчився в різних школах, кожен рік у різній школі. Я був дуже сором’язливим та мої проблеми нікого не цікавили.

Згодом у мене народився молодший братик та уваги батьків стало ще менше. Його назвали Павликом. На відміну від мене, батьки дуже сильно його любили. Його бажання миттєво виконувалися, Павлика ніколи не сварили та не карали.

Відтепер я став невидимкою. Мене помічали лише тоді, коли потрібно було посидіти з братиком або зробити якусь роботу по дому.

Я не хотів жити разом зі своїми рідними, відразу після закінчення школи я вступив до університету в іншому місті.

Закінчив його з відзнакою, знайшов хорошу роботу, одружився та втратив зв’язки з рідними.
Та й вони не шукали спілкування зі мною.

Ще з моменту закінчення школи я декілька разів їм телефонував, розповідав про себе та, коли зрозумів, що це нікому не цікаво, припинив їм телефонувати.

Спочатку мені було сумно від того, що я нікому не потрібний, проте згодом я навіть зрадів, скільки в моєму житті з’явилися люди, які реально мене цінують.

Я дуже вдячний Богу за те, що звів мою долю з Людмилою. Здається, що вона моя рідна душа. Ми змогли зібрати гроші на будинок, все йшло чудово, аж раптом вперше за багато років до мене зателефонував брат.

З’ясувалося, що батько сильно захворів та тепер йому потрібний постійний догляд. Павло сказав, що за батьком маю доглядати саме я.

У мене мало було бажання повертатися в дім, де мене ніколи не цінували та я пожалів батька та вирішив поїхати до нього.

Відчуття мене не підвели, для рідних я так і залишився хлопчиком на побігеньках. Батько, побачивши мене, почав докоряти що я довго до нього їхав, а мати дорікнула за відсутність.

Я віддав їм гроші та вийшов геть, бажаючи більше ніколи туди не повертатися. Дружина ще довго втішала мене та я ніколи не забуду цієї зустрічі попри її намагання.

Павло та мама ще довго намагалися до мене додзвонитися та я більше не маю наміру з ними спілкуватися. Цей випадок ще раз доводить, що люди не змінюються навіть з плином часу.

КІНЕЦЬ.