Борис Олексійович ніколи не зраджував свою дружину. Він був чудовим сім’янином.

Дружина Зоя була красунею, особливо у молоді роки. Миловидна, білява, з ямочками на щоках.

Коли вони познайомилися, Борис закінчував навчання, а Зоя навчалася на третьому курсі.

Одружилися вони одразу ж, як тільки вона отримала диплом і влаштувалася на роботу у міську лікарню.

А Борис уже був на керівній роботі в адміністрації міста, керував відділом розвитку будівництва та озеленення. Дядько постарався, прилаштував племінника.

Все добре складалося у його кар’єрі. У них із Зоєю народився син Володя. Жили вони у великій та світлій квартирі, як і личить керівнику, хай і не такому великому поки що, але кар’єра не за горами.

І через десять років Борис уже обіймав солідну посаду, мав просторий кабінет, з помпою відзначив свій сорокарічний ювілей.

Вдома повна чаша, син-підліток, спортсмен і відмінник, та дружина Зоя. Красива, так, але трошки, зовсім трошки розповніла.

Робота у неї сидяча, а до спорту вона не привчена…

Останній відпочинок переконав Бориса остаточно, що в купальнику Зоя на тлі різних красунь його зовсім не приваблює.

Та й удома теж, у своїх дорогих халатах, з окулярами на ланцюжку, які вона то одягає, то знімає Зоя почала його трохи дратувати.

І на це були дві причини.

Перша – це те, що друг, п’ятдесятирічний здоровань, раптом розлучився і знайшов собі молоду жінку років на п’ятнадцять молодшу.

Сам підтягнувся, помолодшав, розправив «крила» за спиною…

Друга причина – це Людмила, його нова секретарка.

Зовнішні дані Людмили, звичайно, вразили Бориса. Струнка, гарна, та ще й розумна. Від такої помічниці хто ж відмовиться?

Але ось тут Бориса Олексійовича і повело, що називається.

Людмила свою справу знала тонко. Вранці завжди на його столі зʼявлялася срібна таця з кавою, цукром та вершками.

Божественний, підбадьорливий аромат, над яким витала чарівна, трохи загадкова посмішка Люди.

Він дякував тільки легким кивком, а потім довго приходив до тями. Її відвідування кабінету давалися йому важко. Навіть голос змінювався, коли він навантажував її роботою, чи обговорював робочі моменти.

Одним словом, Борис Олексійович закохався!

Повертаючись додому, він сумно думав про те, що там на нього чекає все одне й те ж саме:

Зоя з вечерею, телевізор у залі, Володя з купою питань і хлоп’ячих ідей.

І все це потрібно обговорювати, дивитися на планшеті й підтримувати невичерпний інтерес сина до всього, що відбувається у світі.

Зоя з кимось мирно спілкується телефоном, зачинившись у спальні, а він у процесі розмови сина думає тільки про неї, про Люду – де вона, з ким вона.

І серце стискається від солодких думок, що він міг би бути з нею зараз, а не тут…

-Тату, ти мене слухаєш? – зупиняв його мрії нетерплячий синочок.

І так щовечора. Ні, треба щось вирішувати! І він вирішив – взяв і запросив Люду повечеряти. У тому, що вона йому не відмовить, Борис не сумнівався. Аж надто промовисті погляди, відверті жести та багатозначні посмішки. І він не схибив.

Вечір одкровень вразив Бориса. Люда зізналася, що так, вона закохана. А навіщо приховувати? Це її життя, її шанс, її кохання врешт решт.

-Але ж я не вільний, Людо, – трохи боязко промовив Борис Олексійович. А Люда, опустивши погляд, відповіла:

-Ну, це вже ваша проблема, Борисе, не моя.

І він взявся цю проблему вирішити…

Після місяця тісного та таємного спілкування з Людою Борис Олексійович нарешті зважився.

-Треба поговорити із Зоєю, все їй пояснити! – міркував Борис. – Тільки не вдома. Почнуться сльози та й син поряд.

І він не придумав нічого кращого, як припертись до Зої на роботу…

Там вона, точно, триматиме себе в руках…

…Зоя сиділа за робочим столом і пила чай, як раптом у двері постукали.

-Заходьте! – здивовано гукнула вона.

Двері відчинилися і на порозі зʼявився Борис.

-О, Господи! Борюсику, ти що тут робиш?! – сплеснула руками жінка.

Чоловік щось буркнув собі під ніс і мовчки сів навпроти Зої.

-Зоя, я маю тобі в дечому зізнатися, – раптом почав він.

Зоя застигла від несподіваної здогадки.

-Невже він зараз це зробить?! – тільки й подумала вона.

-Наші стосунки зайшли в глухий кут, – продовжував чоловік. – Я вже не маю радості від нашого сімейного вогнища. Мені не вистачає свободи, я почуваюся нещасним. Я навіть змушений тебе обманювати, щоб вибратися з цієї… З цього…

Він не знаходив потрібних слів.

-Ти покохав іншу і хочеш кинути мене? Так? – раптом запитала дружина твердим, добре поставленим голосом.

Борис полегшеного зітхнув, а точніше видихнув:

-Так. Я хочу розлучитися. Але я утримуватиму сина, платитиму навіть більше, аніж треба. Будь-яке його бажання виконуватиму. Я обіцяю.

Зоя дивилася на нього, обмірковуючи щось, і раптом відповіла:

-Не поспішай, Борисе. Мені не потрібні твої аліменти, принаймні перші півроку.

-Не зрозумів. Чому? – розгубився він.

-Тому, любий, що Володя залишиться з тобою. Я їду за кордон на півроку. Наш лікар Сергій Леонідович, їде туди свій медичний центр відкривати. І мене кличе.

Ну я, звичайно, відмовилася, у мене ж сім’я, як не як!

Але якщо ми все одно розходимося, то я дам свою згоду.

А ти залишишся з сином. Потім повернуся, і ми все вирішимо. Розлучимося, все як годиться. Не хвилюйся.

Це був такий несподіваний крок з боку його завжди тихої й незворушної дружини, що Борис аж не міг нічого сказати. Як за кордон? Як на півроку? Чому з Сергієм? Всі ці питання крутилися в голові, а Зоя сама на них відповідала:

-Тому що я теж хочу поміняти своє життя не менше за твоє. Ось і поміняємо, дай мені тільки час, тільки півроку. А потім ти вільний! Я не збираюся тебе тримати, не хвилюйся.

-Сергій твій коханець? – не придумав, що сказати Борис.

-А яке це тепер має значення? Але якщо це так важливо, то ні. Я цього слова навіть не сприймаю на відміну від тебе. Але він має серйозні наміри, він мені їх висловив. Я готова розглянути цю пропозицію у світлі наших останніх подій. А тепер вибач, мені пора. У мене прийом.

Зоя встала і вийшла з кабінету, залишивши збентеженого Бориса одного в повній прострації.

Зоя поїхала за кордон приблизно через три тижні після цієї розмови. У сім’ї була дуже напружена ситуація, яку вони намагалися приховувати від сина, як могли.

Зоя поговорила з ним у ніч перед відльотом, пояснила, що їй треба поїхати, а коли вона повернеться, вони разом поїдуть на море. Володя погодився, обійняв матір, а на ранок залишився з батьком.

Домашні турботи, школа, уроки, робота закрутили Бориса так, що йому стало не до Люди. А якщо точніше, їй стало не до нього.

Якось вона прийшла в гості в один із вихідних.

Борис крутився на кухні, готуючи обід. Він недбало витер руки об фартух, запропонував гості чаю і відправив Володю у свою кімнату.

Від чаю Люда відмовилася, посиділа хвилин п’ятнадцять і пішла.

А потім пояснила своєму шефу, що ні, вона не має наміру розбивати його сім’ю. Він дбайливий батько сімейства, у нього син на руках, це велика відповідальність, а вона надто молода і не готова до таких суттєвих змін у своєму житті.

Півроку далися йому нелегко. Люду невдовзі перевели у відділ кадрів, а на її місце прийшла п’ятдесятирічна Ольга Андріївна з адміністративного відділу. Незабаром повернулася Зоя, вона погарнішала, була засмагла і щаслива. Жінка подала на розлучення…

Борис благав її не поспішати, у них же ж син, сім’я. Хіба що “Повернися, я все пробачу” не сказав. Але Зоя відповіла:

-Я й не поспішаю. Розлучення займе час, а нам треба Володю підготувати. Ось ти, як чоловік, і поговори із сином. Поясни, що не любиш мене більше, втомився від сім’ї, від рутини. Шукаєш волі. А я тебе не тримаю. Ти вільний. Якщо хочеш, можеш навіть з’їхати. Я не заперечую.

-А куди мені поїхати? – безглуздо запитав він.

-Ну тобі тобі вирішувати, не ми ж з Володею виїжджатимемо з квартири.

Так йому й не вдалося переконати дружину. Він випросив у дядька службову квартиру на якийсь час.

Якось прийшов до Люди порозумітися, але вона сказала, що збирається заміж, поїзд пішов, любов пройшла.

І як не намагався Борис Олексійович повернути все на колишні рейки, й нього так нічого й не вийшло.

Він залишився сам, з купою проблем, майбутнім розлученням і ображеним сином.

А Зоя стала холодною, зовсім неприступною пані, яка категорично відмовлялася від будь-яких компромісів, окрім зустрічей з сином на вихідних…

КІНЕЦЬ.