Мій чоловік є дуже лінивим, на жаль, я це пізно зрозуміла. Я вирішила більше його не терпіти і виставила з квартири. Житло у якому ми жили належало мені. Колись я його успадкувала від бабусі. Я хотіла, щоб Олег більше ніколи мене не тривожив.

Колись мій чоловік був іншим. Він дбав про мене, заробляв гроші і ми були щасливі разом. Але це було дуже давно, а точніше два перших роки після весілля.

Разом ми прожили вісім років. З них шість мені прийшлось самій забезпечувати сім’ю, виховувати дітей, водити їх у дитячі садочки, а потім у школу і виконувати усю домашню роботу.

Чорна смуга у мого чоловіка почалась коли він захопився комп’ютерними іграми. Він постійно грався і не хотів нічого робити. Через деякий час його звільнили з роботи. А нову роботу він не хотів шукати, він постійно сидів перед комп’ютером.

Я вирішила, що я більше не хочу терпіти Олега. Тим більше у нас ростуть діти і вони бачать поведінку батька. Він нічого доброго їх не навчить.

Коли я сказала чоловікові, що він має піти, то він здивувався і думав, що я жартую. Але коли зрозумів, що я не жартую, то обіцяв, що знайде роботу. Але я його не слухала, я більше йому не вірю.

Олег поїхав жити до батьків, але на цьому усе не закінчилось. До мене почали дзвонити тесть з тещею і просити помиритись їхнім сином. Я зрозуміла, що вони йому нераді. Валентина Іванівна і Микола Павлович уже декілька років на пенсії і грошей вони не мають, а тут приїхав їхній син та сів їм на голову.

Спочатку тесть і теща просили мене забрати чоловіка, а потім почали кричати і вимагати. Але я не погоджувалась і казала, що не збираюсь забезпечувати Олега.

Час від часу чоловік до мене дзвонив і обіцяв змінитись, знайти роботу та допомагати мені вдома. Але нехай спершу знайде роботу, а тоді я подумаю над тим чи захочу я, щоб ми з ним були разом.

Чесно кажучи, мені без Олега добре. Я витрачаю менше грошей, бо мені не потрібно його годувати. Менше прибираю і більше відпочиваю.

А декілька днів тому до мене подзвонили тесть тещею і попросили їх пожаліти. Сказали, що їм не вистачає грошей і вони більше не можуть годувати сина. Мені їх жаль, але я теж не хочу його забезпечувати.

Я сказала, що він має знайти роботу, а тоді я подумаю над їхнім проханням. Я шість років його терпіла і більше це не повториться. А як ви вважаєте, я правильно вчинила?

КІНЕЦЬ.