Мені зараз 31 рік, і я ніколи не була заміжня, така доля.

Раніше у мене були відносини досить серйозні, ми навіть планували одружитися, але не склалося у нас зовсім тоді і ми розійшлися.

Час минув, все змінилося і зараз я вже живу з іншим чоловіком. Він старший за мене на 7 років, працьовитий, добре заробляє, кохає мене і має своє хороше житло.

В загальному, можна сказати, мене в ньому все влаштовує, єдиний мінус – це те, що він вже був один раз одружений, і у нього є дитина від попереднього шлюбу.

Зі своїм чоловіком Павлом я живу «душа в душу» вже більше 3 років. Коли я переїхала жити до нього, він відразу став називати мене своєю дружиною, і продовжує це робити досі, у нас дуже гарні стосунки. Але є дещо, що не дає мені спокою останнім часом.

Раніше мені здавалося, що штамп у паспорті про шлюб буде для нас простою звичайною формальністю, як і для всіх сімей, і я розраховувала, що цивільний чоловік сам колись все-таки запропонує мені розписатися. Але час минав дуже швидко, а він все не поспішав цього робити.

Я вирішила, що потрібно щось змінювати, я стала робити Павлові всілякі натяки, мовляв: пора б уже офіційно нам одружитися, щоб жити, як всі люди, і подумати про планування нашої сім’ї, бо у мене роки вже не зовсім молоді, а я мрію стати мамою, виховувати дітей.

Найчастіше Павло уникав саме цієї розмови, просив не псувати йому настрою. Потім сказав, що вже один раз помилився, одружившись, і робити це вдруге не має наміру зовсім, тим більше що його і так все влаштовує в нашому житті. На питання про те, що ж буде, якщо я чекатиму дитину, Павло відповів, що в цьому випадку визнає батьківство, і якщо ми коли-небудь розлучимося – буде надавати матеріальну допомогу малюкові.

Відвертісь мого чоловіка дуже здивувала мене: з одного боку, мене все в наших відносинах влаштовує, і я навіть без штампа вважаю нас сім’єю. А з іншого боку – родичі і колеги по роботі мене постійно запитують: «Та коли ж ви нарешті вийдеш заміж, роки ж найкращі збігають?».

Всі, кому не лінь, задають питання мені про особисте життя, та я особливо вже не зважала на це, просто звикла так жити. А нещодавно зустріла однокласницю свою і вона розповіла мені, що вони з чоловіком 8 років жили в цивільному шлюбі, вона хотіла заміж, та чоловік говорив, що штамп в паспорті значення немає, а потім через багато років покинув її, пішов до іншої і через місяць вони одружилися, бо він дуже кохав її.

Тепер спокою в мене немає, після цієї розмови.

Чи кохає мене чоловік і чи варто жити так далі, якщо не хоче одружуватися? Можливо ще шукає для себе і інший варіант, а я можу залишитися сама вже зовсім немолодою?

Фото ілюстративне.

Джерело