Моє бажання жити на містом не привело до нічого доброго. Моя дружина має будинок у селі. Допоки ще жили теща з тестем, ми часто в них бували. Мені подобалося, коли увечері накривали на стіл під розлогою грушею. Ми могли до ночі сидіти та розмовляти. Так було щоразу, коли ми приїжджали в гості. А взимку теща завжди палила в печі. На столі стояли свіженькі пиріжки. Неймовірний аромат був по всьому будинку.

Ми з дружиною любили кататися на лижах та санчатах. А потім батьків дружини не стало. Але ми не продали будинок. Планували приїжджати сюди так само часто, як і колись. Втім, так не сталося.

Завжди були якісь справи. Пізніше ми самі перестали згадувати про батьківський дім. Життя ішло. Непомітно летіли роки. Наш син знайшов дівчину та одружився з нею. Невістка, Вікторія, часто говорила, що було б чудово, якби вони жили в селі. Хоча б літом.

Тоді-то ми й згадали про той будиночок. Спершу туди поїхали ми з дружиною. Адже минуло чимало часу з моменту, як ми були там останній раз. Все було без змін. От тільки хата була недоглянутою.

Ми з жінкою вирішили трохи там прибрати. Анастасія прибирала в хаті, я – на подвір’ї. Думав, що за роки відсутності людей в цій хаті, оселя осунеться. Але ні. Після невеличкого прибирання все виглядало по-іншому. Наступного дня сюди приїхали діти. Вони також стали прибирати. За день будинок став охайним та затишним. Жінки готували вечерю, а ми з сином вирішили привести до ладу старенький стіл та лавки під грушею.

Через паркан за нами увесь час спостерігала якась жінка. Вона сказала, що недавно придбала тут будинок по сусідству. Прийшла з нами познайомитися. Ми, як ввічливі люди, запросили її до нас на вечерю. Звали її Любов Вікторівна. Вона розповіла, що живе тут сама.

У неї є донька, заради якої жінка й придбала дачу. В дочки троє дітей. А вона, Любов Вікторівна, все одна та одна, чоловіка її немає. Розлучилися. Вона далі продовжувала щось розповідати, але я вже не слухав. Коли відчув, що по моїй нозі ніби щось ковзає.

Я глянув під стіл та помітив ногу сусідки. Тоді я скоро забрав свою ногу. Але вона вперто намагалася гладити мою ногу. Такого я ще не переживав. Ледь висидів до кінця, щоб не встати та не прогнати її. Ще мені бракувало, щоб моя дружина це помітила. А сусідка не замовкала, вона говорила та говорила. Діти вже почали позіхати. Я дуже хотів, щоб вона пішла.

Коли ми прибирали все зі столу, моя дружина підмітила, що Любов Вікторівна нещира жіночка. І тут неможливо не погодитися. Але я не признався про те, що вона робила під столом. Мені було соромно, не те, що комусь про таке розповідати. А тій жінці, думаю, не вперше так лізти до чоловіків.

Наступного дня вона знову висіла на нашому паркані. Моя дружина підійшла до неї, сказавши, що сьогодні в нас чимало роботи, тож не вийде посидіти, як учора.

– А завтра? – зацікавлено спитала Любов Вікторівна.

– І завтра те ж саме. А взагалі, перестаньте ходити до нас.

Оце так сміливість. Так моя жінка відшила надокучливу сусідку. Щоправда, вона ще довго щось там бурмотіла собі під ніс, але я вже не слухав, що вона говорить. Не цікаво. Гадаю, моя дружина все правильно зробила. Ми всі відкриті та щирі. А таких, як оця сусідка, відчуваємо зразу. Тож спілкуватися з нею не збираємося.

КІНЕЦЬ.