З чоловіком у нас завжди було досить незвичне сімейне життя. Ми жили окремо, у різних містах і бачилися лише у вихідні. При цьому ми не в розлу ченні і не в kонфлікті, колись давно склалися такі обставини, що я змушена була залишитися в рідному місті, там у мене була бажана робота і хворі на той час батьки.

А чоловік жив у сусідньому місті. Він не планував переїжджати до мене і не вимагав, щоб я залишала все та їхала до нього. Його влаштувало те, що я буду більшу частину нашого життя проводити далеко від нього. Хтось з боку подивиться і здивується, мовляв, що це за сім’я така, що живе окремо і бачиться лише два дні на тиждень.

А я відповім – цілком щаслива родина, з двома вже дорослими дітьми. Повернувшись на вихідні додому, переступивши поріг будинку, я побачила, як на кухні хтось завзято господарює. На мій подив, з кухні вийшов не мій Сашко, а якась жінка. Здалеку я почула голос Сашка і побачила, як він увійшов до будинку.

Він був здивований мене побачити, адже перед цим я казала, що не приїду у вихідні, бо маю справи по роботі. Але потім усе скасували, і я помчала додому до чоловіка. – Сашко, хто це? – Це Віолетта. Я з нею живу вже кілька місяців, поки тебе нема.

– Дякую, що ти такий чесний. Що тепер робити? Як жити далі? — Ну а що робити… Як жили, так і будемо. У будні я з Віолеттою, а з тобою – на вихідні. — Ти зараз серйозно?! Вибирай, чи я, чи вона! — Якщо так, то розлу чаємося… — Ти нарешті наважилася переїхати до нашого міста?

— Запитала подруга, побачивши мене з сумками? — Навпаки. Їду остаточно і подаю на розлу чення. — У мене є для тебе наречений. Колись тебе побачив тут випадково. З того часу він майже щодня приходить і питає про тебе. Він тобі сподобається… Чи може дійсно познайомитися?

КІНЕЦЬ.