– Ну, що кохана, – запитав дружину Юрій, – завтра перший день на новій роботі, як настрій?

– Хороший настрій, коханий, – посміхнулася Віка. – Я б навіть сказала чудовий!

– Іди-но сюди, – лагідно сказав він. – Я тобі щось на вушко скажу…

Він обійняв свою дружину і міцно поцілував.

Ранок понеділка був звичайнісіньким. Віка приїхала на роботу вчасно, зняла пуховик та шапку, дочекалася начальника, він представив її колегам та показав її робоче місце. Задзвонив телефон, Віка відповіла: – Так, коханий, вибач, я доїхала і не подзвонила тобі, бо мене знайомили з усіма. Ти на місці? Добре. Більше це не повториться, обіцяю. Люблю тебе!

Уся бухгалтерія застигла. Жінки переглядалися між собою і не вимовляли жодного слова.

Паузу порушила сама Віка: – У нас із чоловіком так заведено, от і все.

– Так це ще й чоловік, – здивувалася Анастасія Андріївна, головний бухгалтер. – Я перепрошую за цікавість, а скільки ви одружені вже?

– Шість років, – відповіла Вікторія. – Ми ще в університеті одружилися, от дітей поки немає, напевно, ще не час!

– Встигнете, – підтримала розмову Юля. – Які ваші роки!

Віка посміхнулася.

До кінця робочого дня, Юрій приїхав за дружиною до офісу і зателефонував: – Дорога, я внизу, чекаю на тебе!

Віка завершила роботу, з усіма попрощалася. Чоловік вийшов з машини, обійняв її, поцілував, відчинив двері, посадив, сів за кермо, і вони поїхали. Колеги, що стоять на ганку, аж роти повідкривали від здивування.

– Де мені такого чоловіка взяти, – сміялася Юля. – Щоб через шість років шлюбу, він ось так зі мною носився?

– Ой, не все тут чисто, дівчатка, – підтримала Анастасія Андріївна. – Не вірю я, що все у них солодко, та гладко!

– Час покаже, – підсумувала Юля. – Вона тепер з нами, так що все незабаром з’ясується.

Попрощавшись, жінки розійшлися.

– Як тобі колектив, – запитав Юрій. – Як прийняли?

– Цілком нормально, – засміялася Віка. – Дуже цікаві, але це як завжди в жіночому колективі!

– Нічого, – сказав чоловік. – Скоро вони звикнуть!

Вікторія засміялася і сказала: – Переживаю, що цього ніколи не станеться!

Юрій припаркував машину на подвір’ї біля будинку, допоміг дружині вийти з машини, вони трохи погуляли у сквері біля будинку та піднялися до квартири. Вечеря, як завжди, була дуже смачна, Віка вміла готувати. Юрій, щоб дружина не втомлювалася від приготування їжі, іноді готував сам, а траплялися дні, коли вони готували разом.

Друзі називали їх «Солодкою парочкою», багато хто заздрив їм і навіть цього не приховував. Декілька разів їх намагалися посварити, але нічого не виходило. А все тому, що перед весіллям вони розповіли один одному про все без таємниці і вирішили так: якщо хтось намовлятиме на одного з них, то той, кому буде адресована ця намова, вірити не стане. Вони розбиратимуться виключно вдвох і нікого у свої проблеми не посвячуватимуть. Неймовірно, але це працювало, подружжя не сварилося!

У черговий робочий день Юля не витримала: – Віка, ти нас пробач цікавих, будь ласка. Слово честі, хочеться вірити, що ти щаслива, але ніяк не виходить. Ми всі тут як одна сім’я, все знаємо один одного і ти влилася в нашу сім’ю і все нам можеш відверто розповісти, ми завжди підтримаємо і допоможемо. Ось ця показуха більше не потрібна, розумієш?

– Яка показуха?, – здивувалася Віка. – Я щось не зрозуміла?

– Показуха, що ти щаслива, – не втрималася Анастасія Андріївна. – Ось яка, не віримо ми, загалом, що у шлюбі, через шість років, можна так любити одне одного і допомогти тобі хочемо, зрозуміла?.

– Ах, ось воно що, – посміхнулася Віка. – Дійшло, нарешті!

– Ну, Слава Богу, – посміхнулася Юля. – Ми всі старші за тебе, так що нас казочками про кохання не купиш!

– До речі, я бачила схожого на твого чоловіка в кафе на бульварі, – сказала Анастасія Андріївна. – Коли в банк їздила, цілувався там із якоюсь брюнеткою, ось ми й вирішили тебе підтримати.

– Мій чоловік не міг бути в цьому кафе, – спокійно відповіла Віка. – Він працює в іншій частині міста!

– І що, – різко відповіла Юля. – Він туди доїхати не може?

– Не може, – також спокійно відповіла Віка. – Дівчатка, я йому вірю, він ніколи мене не зрадить

– У-у-у-у, – простягла Анастасія Андріївна. – Може на тебе пороблено що, якщо ти в рожевих окулярах шість років ходиш?

– Зовсім ні, – відповіла Віка. – Вірити означає любити, а любити, значить вірити, без цього ніяк!

– Шкода нам тебе, люба. – нарікала Юля. – Не бачиш ти нічого, а треба б, чоловіки всі однакові…

– Неправда, – різко сказала Віка. – Взагалі, знаєте, я вам усім дуже вдячна, але я вважаю, що обговорювати своїх чоловіків, особливо говорити про них погані речі, абсолютно неприйнятно!

– Оце так, – вигукнула Анастасія Андріївна. – Заступниця чоловіків у нас тут з’явилася!

– Чекали, чекали, – посміхнулася Юля. – І дочекалися!

Віка відкинулася на спинку крісла і сказала: – А ви взагалі хоча б раз у житті поважали себе настільки сильно, що були б здатні не обговорювати всіх підряд? Хіба це приємно слухати? Одні скарги та невдоволення, вчора взагалі ви собі дозволили ображати своїх близьких, своїх чоловіків і дітей. Ви не поважаєте їх, вони не поважають вас, паритет!

– Не працювати тобі з нами, дівчино, – резюмувала Юля. – Вирішувати, звичайно, не мені, але не працювати!

Анастасія Андріївна подивилася на Віку, заперечливо похитала головою і, не сказавши ні слова, поринула в роботу. Увечері, як завжди, за Вікторією приїхав чоловік, колеги поохали і вирушили додому.

По одному погляду своєї дружини, Юрій все зрозумів, він обійняв її, посадив у машину, а вдома відбулася серйозна розмова: – Дивися, рідна, ти пішла на роботу, бо не хочеш сидіти вдома. Також, ти не хочеш працювати у нашій компанії, і я це розумію. Ти чудовий бухгалтер, працюй із дому, веди компанії, буде як приватна практика і все. Навіщо себе хвилювати?

– А, знаєш, – відповіла дружина. – Ти маєш рацію, я завтра ж напишу заяву про звільнення!

– От і розумниця, – обіймаючи дружину, сказав Юрій. – Це лише робота, не більше!

Ранок розпочався із заяви про звільнення. Анастасія Андріївна подивилася на Віку та сказала: – Це ти після вчорашнього чи що? Так, ніхто тебе звільняти не збирався, працюй собі!

– Не хочу, – відповіла Віка, – і не буду!

– Справа твоя, – сумно відповіла начальниця. – Давай заяву!

Завершивши всі справи на роботі та отримавши розрахунок, Вікторія збирала свої речі, які за два тижні встигли з’явитись на робочому місці. Коли все було закінчено і вона одягла пуховик, Анастасія Андріївна запитала її:

– Якщо все так, як ти кажеш і ти справді щаслива заміжня жінка, у чому секрет такої довіри та такого тепла до чоловіка?

Віка посміхнулася і промовила: – Просто я люблю…

КІНЕЦЬ.