Через той день Руслан Андрійович переживав найбільше. Але відкладати знайомство дочки з новою дружиною було неможливо з багатьох причин.

І головною перешкодою була тринадцятирічна донька Марія. Олена лише одного разу, і то дуже давно, спілкувалася з дівчинкою. Але вона чудово розуміла, чим викликаний протест.

– Руслан, постав себе на місце своєї дочки, і тоді ти зрозумієш причину її завзятості.

Жінка подивилася на чоловіка, чекаючи реакції у відповідь, але той тільки мовчки кивнув.

– Уявив, що ти Марія? А тепер, скажи, як би ти сам поставився до появи в будинку чужої вагітної жінки?

Чоловік широко посміхнувся і взяв дружину за руки.

– Олено, ти дивовижна жінка! І я вітаю твоє прагнення згладити всі гострі кути. Але мені не потрібно ставити себе на чуже місце, бо я сам був у дитинстві в аналогічній ситуації. Мені було всього три роки, коли не стало моєї рідної мами. Але інша жінка змогла мені дати все, і я її завжди називав мамою.

Олена здивувалася:

– А я й не знала, що Софія Петрівна… Ти ж мені нічого не розповідав!

– Не повіриш, але я сам забув про цей факт. Вона так природно увійшла в наше життя, і я одразу почав її називати мамою. І взагалі не люблю навіть саме це слово – “мачуха”!

– Повністю з тобою згодна! І чесно зізнаюся, що я ніколи не думала, що мене чекає в житті така місія.

– Ти переживаєш?

– Звісно! І не бачу в цьому нічого поганого! Але все ж таки зі знайомством треба було б почекати, або зробити це раніше.

– Олено, ти сама собі суперечиш! Я ж із самого початку пропонував тобі переїхати до мого дому! А ти все вигадувала якісь фокуси! Марійка – нормальна дитина! І з нею цілком можна порозумітися.

Новина про те, що сьогодні в будинку з’явиться мачуха, перевернула свідомість Марії. Вона з раннього ранку замкнулася у своїй кімнаті, і не відповідала навіть на прохання бабусі.

Щоб закритись від усього зовнішнього, вона одягла навушники. Але музика не заглушала образи. Їй хотілося кричати, говорити батькові образливі слова. Вона не розуміла, як він міг зрадити пам’ять про маму! Марія вважала, що Руслан Андрійович просто зобов’язаний сумувати все життя.

Дівчинці було вісім років, коли не стало мами від недуги. Усі турботи про дитину взяла бабуся Софія Петрівна.

Але згодом у будинку почали говорити про те, що батько не повинен вести життя самітника, що має право на щастя. Причому саме бабуся висловлювала такі думки, що дуже обурювало дівчинку.

– Я виставлю, не пущу в нашу хату злу тітку!

– Марійко, як ти можеш заздалегідь знати, що ця тітка зла?

– Знаю, бо у всіх казках мачухи злі! А я не хочу мачуху, а хочу, щоб була мама!

У голові дівчинки міцно засів цей негативний образ.

– Я їй влаштую! Нехай вона краще сидить у себе вдома.

Бабуся переживала від подібних висловлювань онучки, і намагалася її переконати.

– Марійко, але татові важко одному!

– Бабусю, ну що ти обманюєш?! А я і ти, ми що для нього вже ніхто? Навіщо йому незнайома тітка?

– Ми з тобою – це зовсім інше! Тато хоче, щоб поряд була жінка, яка піклуватиметься про нього й про тебе.

– Бабусю! Не обманюй мене! Відразу попереджаю вас обох: якщо з’явиться мачуха, я піду звідси.

Саме це стало тим головним каменем спотикання, через який ніхто не міг переступити.

Тому Руслану Андрійовичу доводилося жити на два будинки. Марія чудово знала, що батько має дружину Олену, і що вони вже одружені два роки, але змінювати своє рішення вона не збиралася. У запасі у неї було кілька планів помсти, якщо батько проігнорує її думку.

Марійка хоч і була відчайдушною, але позбавляти себе життєвих благ вона не збиралася.

Мачусі можна влаштовувати дрібні капості. Марійка вже заздалегідь приготувала комплект подібних засобів, а уява підкидала яскраві картинки результатів помсти.

Марія сиділа в своїй кімнаті перед телевізором. Раптом вона почула, як до будинку під’їхала машина батька.

Цікавість взяла гору: трохи відсунувши штору, Марійка спостерігала, як батько дбайливо вів під руку якусь жінку. Дівчинці хода нової дружини батька здалася дивною.

Але через п’ять хвилин на дівчину чекав новий сюрприз!

Марійка вийшла назустріч гості у коридор. Олена зняла свою шубу і почепила на вішалку. Маріка глянула на гостю й оторопіла від несподіванки.

З–під шуби з’явився великий животик. Марійка не могла відвести від нього погляду, а подив був такий сильний, що вона не стрималася.

– А хто буде?

Олена посміхнулася.

– Лікарі сказали, що хлопчик.

– Значить, у мене буде брат? Прикольно!

Але хвилинне потепління змінилося холодною байдужістю. Під час першого спільного обіду дівчинка більше не промовила жодного слова.

Мовчала й Олена. Тільки Руслан і Софія Петрівна щосили намагалися розрядити напругу. Так само, не сказавши нікому ні слова, Марійка знову зникла у своїй кімнатіе. Вона намагалася розібратися у своїх почуттях, але це не виходило.

Ця вродлива жінка з приємною усмішкою більше не викликала в неї поганих емоцій, а головне – повністю зникло бажання їй мститись.

Так, у повному сум’ятті дівчина заснула. Але її розбудив серед ночі якийсь незрозумілий галас. Вона вирішила перевірити у чому справа, і одразу зіткнулася з бабусею.

– Бабусю, що за переполох?

Софія Петрівна сказала біжучи.

– Швидку викликали! Оленці недобре!

Залишатися байдужою у такій ситуації Марія не могла. Раптом її осяяла думка, яку вона мимоволі озвучила:

– А як же дитина? Бабусю, а як з нею щось?

Жінка застигла на місці, як укопана.

– Не приведи Господи! Навіть не вимовляй таких слів, Марійко!

Її ніхто не просив, але вона сама вирішила вирушити разом із батьком та бабусею до лікарні. Залишок ночі вони чекали коридорі. Руслан обнімав дочку, а Марія чула, як стрепенулося його серце.

– Тату, не хвилюйся, все буде добре!

Батько мовчав, і гладив її по голові тремтячою від хвилювання рукою. Ці хвилини Марії найбільше хотілося його заспокоїти.

– Тату, я відчуваю, що все обійдеться! А ви вже придумали ім’я… Брату?

Чоловік міцно обійняв дочку.

– Поки що ні. Але ти можеш запропонувати свій варіант.

– Мені подобається Олександр… Звучить гордо! Олег теж непогано.

Руслан Андрійович не встиг висловити свою думку щодо запропонованих імен, бо з’явилася усміхнена медсестра. Вона весело сказала:

– Все, дорогі родичі! Відбій! Хлопчик у вас, чотири кілограми і сто грамів!

Бабуся заплакала.

– Щастя яке! А ми вже тут зпереживались всі!

Марія знову, вкотре за одну добу, спіймала себе на думці, що їй приємно бути причетною до спільної справи. Вона щиро разом із рідними переживала через цього хлопчика, який щойно з’явився на світ.

– Тату, а нам його покажуть?

Весела медсестра похитала головою.

– Сьогодні не можна! А завтра ви зможете оцінити маленьке диво! Мами показують своїх малюків, коли їх приносять на годування.

Брата назвали Сашком, і Марійці лестило, що обрали запропоноване нею ім’я. Вона з трепетом чекала на повернення Олени з малюком з пологового будинку. Але її хвилювало питання, яке вона могла поставити лише бабусі.

– Вони поїдуть до себе?

Софія Петрівна вдала, що не розуміє, про що питає онука.

– Марія, чого це ти говориш загадками? У нас ніхто не збирається їхати!

– Бабусю, ти чудово розумієш, що я питаю про них, тобто про Олену та дитину! Нехай вони тут залишаються, а то мало що може статися.

– Знаєш, я теж вважаю, що їм краще залишитися тут, але Олена переживає дуже.

Марія зупинила бабусю.

– Не треба переживати! Невже ви всі вважаєте мене такою поганою? Між іншим, я теж можу допомогти їй.

– Кому?

– Ну…Зрозуміло кому! Олені!

Душа Софії Петрівни тріумфувала, бо Марія не стала вживати слова, від якого її все життя коробило. У пориві почуттів вона обійняла дівчинку, і поцілувала в маківку.

– Ти в мене золота! І серце у тебе добре!

Тепер у Марії з’явився новий клопіт, і вона весь вільний час проводила поряд з маленьким братом. Олена не обмежувала прагнення дівчинки допомогти їй. Навпаки, вона цілком довіряла їй. Їй було приємно спостерігати, як Марійка гордо ходила вуличками маленького містечка, і розповідала знайомим:

– Наш Сашко – непосидючий хлопчина! Все тягне до рота, і вже намагається сісти!

Але загальна турбота про маленького члена сімейства не змогла об’єднати двох жінок. Олена з трепетом чекала, коли ж крижаний бар’єр між ними розтане, але Марія ігнорувала її. Вона просто не помічала, що у будинку є ще одна людина. Софія Петрівна кілька разів намагалася втовкмачити внучці, що не можна так ставиться до людини.

– Марусю, Олена ні в чому не винна перед тобою! Вона старається щосили, а ти…

– Бабусю, ну не можу я! Розумієш, я не можу полюбити її!

Дівчина знову цілий день просиділа, замкнувшись у своїй кімнаті. І бабуся вирішила більше не чіпати дівчинку.

– Час все розставить на свої місця…

Був розпал літа, і два тижні поспіль стовпчик термометра не опускався нижче за 30 градусів. Коли Марія за звичкою зазирнула в дитячу, щоб погратися з Сашком, вона помітила, що Олена збирає речі. Дівчинка з неприхованим переляком запитала.

– Ви їдете?

– Що ти! У таку спеку з дому не хочеться виходити! Просто я вирішила прогулятися ближче до вечора до річки. Якщо хочеш, можеш скласти нам компанію.

– Добре! Я сама планувала сходити покупатися.

Олена знизала плечима.

– Щодо купання я сумніваюся. Після бурі стільки всього нанесло в річку… Хочеться посидіти біля води, відпочити…

Вони вирушили вдвох. Марійка везла Сашка. Вони недовго шукали місце, де можна влаштуватися.

– Он, там під деревом, тінь, Сашку не буде жарко! Ви поки що тут влаштовуйтесь, а я піду покупаюся!

Марія на ходу скинула легкий халат, і незабаром почувся її захоплений вигук:

– А вода ж крижана!

Олена розстелила прямо на траві плед, і поклала малюка.

Жінка хотіла трохи розслабитися, але на відстані почувся голос. Вона одразу впізнала голос Марії, але шум води не дозволяв розібрати слова.

Жінка кинулася до річки, і застигла: внизу за течією була Марія. Складалося враження, що щось її тримає.

– Марія, що трапилося!

Але відповіді не було, а дівчинка зникла… Олена мала всього кілька секунд на ухвалення рішення. Вона обернулася, і побачила сина. Потім її погляд попрямував до того місця, звідки кликала на допомогу Марія.

Поруч нікого не було, і Олена кинулась у воду. В юності вона займалася плаванням, тому швидко досягла потрібної точки. Пірнувши, вона побачила Марію, і почала її тягнути нагору…

Вздовж берега вже бігали люди і махали їй руками. Олена помітила, як до них на допомогу поспішає людина у човні. Коли чоловік кинувся до неї, вона прошепотіла:

– Доньку візьміть!

Маленький Сашко так само весело повзав по пледі. Олена подивилася на годинник і не повірила очам.

– Усього дві хвилини! Боже, а мені здалося, що промайнуло ціле життя!

Марійка тремтіла від пережитого, і плакала.

– Якби не ви… Не ти… Мамо, пробач мені! Я така недолуга! Мені хотілося тобі насолити, зробити капості, щоб ти пішла! Пробач мені, будь ласка! Не йди!

Олена сама ледве трималася на ногах після того, що сталося. Вона гладила Марію по спині і розтріпаним мокрим волоссям.

– Не треба плакати, доню! Все вже позаду! Тільки ти більше так не роби! Добре?

– Обіцяю, мамо!

Софія Петрівна одразу зрозуміла, що сталося щось неординарне. Коли Олена їй розповіла в подробицях про випадок на річці, вона оторопіла.

– Господи! Невже потрібно таке пережити, щоб зрозуміти прості речі?!

– Не знаю Софіє Петрівно. Але, можливо, саме такі останні випробування Господь нам посилає, коли вже інші методи не працюють.

Але знаєте, я ще раз готова пірнути у цю річку, тільки щоб почути просте і таке зрозуміле слово – МАМА…

КІНЕЦЬ.