Люба рано вийшла заміж, одразу після школи.

Олега вона знала давно. Він був братом її найкращої подружки та однокласниці Олени.

Раніше і вона його не помічала, і він уваги на неї не звертав! Ну бігає дівчисько з рудими кісками до сестри та й бігає…

А коли він повернувся зі служби, дівчата вже закінчували школу.

Отоді він Любу й помітив!

Вона стала красунею з рудою копицею волосся і зеленими великими очима.

Через три місяці вони відгуляли весілля… Люба з Олегом жили добре. Олег працював водієм вантажівки.

Люба теж працювала у перервах між народженням дітей, а народила вона чоловікові аж двох синів і чотирьох доньок!

Як багатодітній сім’ї їм виділили велику квартиру. Вони любили життя, і вміли радіти життю.

Удвох з Олегом все було легко, і труднощі на їхньому життєвому шляху не здавалися такими непереборними.

А потім Олега раптово не стало… Їхав вночі машиною і… Опинився на узбіччі…

Люба думала, що жити далі не зможе!

Шістнадцять років вона жила за спиною коханого й надійного чоловіка.

І раптом залишилася одна з купою дітей… Тепер вона була головою сім’ї, а за її спиною шестеро дітлахів. Молодшій дочці всього півтора року.

Спочатку вона жила як у сні, за інерцією…

Горе – горем, а дітей піднімати треба! Вона влаштувалася на роботу в кафе. Стала виводити з себе чорну тугу, що заполонила ї душу…

Життя брало своє. Діти росли.

Ось уже троє старших випурхнули з рідного гніздечка. Дві дочки вийшли заміж, одна подарувала Любі внучечку!

Старший син працював в обласному центрі.

Якось був вихідний і Люба залишилася вдома сама. Вона сиділа на дивані і в’язала шкарпетки для своєї маленької внучки.

Щоб було веселіше, вона вирішила увімкнути телевізор. Там ішов музичний канал.

У рядку, що знизу, миготіли оголошення – хтось когось вітав з днем ​​народження, один хлопець шукав дівчину з якою танцював учора в ресторані.

Люба усміхнулася.

– Оце вже вигадали! В телевізорі знайомляться, – подумала вона.

Раптом її увагу привернуло одне оголошення. Вона прочитала його й ахнула:

«Самотній, порядний чоловік, познайомиться з хорошою жінкою для спілкування». І номер телефону.

Люба чомусь аж стрепенулася.

Вона після того як не стало її Олежика із чоловіками взагалі не спілкувалася!

Не до того їй було, та й куди з шістьмома дітьми?

Бездітним он, наречених не вистачає! Але телефон вона запам’ятала… Аж сама собі здивувалася – у неї завжди була погана пам’ять на цифри, а тут раз, і запам’ятала, треба ж!

Люба набрала номер і… Злякалася і скинула виклик.

А Віктор одразу передзвонив! Вони почали розмовляти і проговорили так два місяці…

Віктор жив у сусідньому районі. Кликав Любу до себе в гості, але вона завзято відмовлялася.

Як вона любила їхні телефонні розмови! Вони мали стільки спільного, здавалося, що вони знайомі багато, багато років…

Люба якось аж підбадьорилася, помолодшала, модну стрижку зробила.

Вона розуміла, що їхні стосунки безперспективні, але в самій глибині душі теплилася надія:

– А раптом?

Любі було сорок три роки, а Віктору тридцять сім. Він три роки був розлучений, жив із батьками.

Віктор розповів Любі, що того вечора така туга на нього найшла, що тоді він і відправив своє оголошення на телебачення, сподіваючись, що хтось подзвонить.

Окрім Люби йому ніхто не подзвонив, і то вона одразу кинула слухавку. Добре, що номер зберігся, і він зміг передзвонити…

Люба не любила брехати. Віктора вона не хотіла обманювати, але й усієї правди про себе не розповіла.

Він знав, що вона вдова, що в неї є доросла дочка й онучка, і на цьому все!

Звісно що переживала вона зізнатися, що має стільки дітей…

Через два місяці Віктор приїхав сам. Люба зустріла його на вокзалі і вони довго гуляли по їх містечку.

– В гості не запросиш на чашечку чаю? – посміхнувся Віктор.

Люба оторопіла…

– Звісно запрошу, – сказала вона і повела його у квартиру своєї знайомої, яка якраз відпочивала на морі, а Любі залишила ключі – поливати квіти.

Віктор озирнувся і спитав:

– А чому ти мене не додому привела?

– А тому, що я переживаю, що ти злякаєшся, – раптом розплакалася Люба.

Вона дістала із сумочки фотографії всіх своїх шістьох дітей.

– Хіба я схожий на полохливого? – раптом запитав Віктор. – Діти – це ж радість! У мене дітей нема, і не буде… Тому й дружина від мене пішла. Ходімо знайомитись із дітлахами. Як ти гадаєш, вони мене приймуть? – спитав Віктор.

…Батьки Віктора, коли він привіз до них Любу, спочатку були здивовані. А потім батько заявив:

– Та нам усі родичі заздрити будуть! Стільки онуків, як у нас, тепер ні в кого нема!

Люба вийшла заміж за Віктора. З ними живуть троє дітей: старша дочка, молодша, та син.

Діти з радістю поставилися до заміжжя матері. Вітчима татом не називають, звісно, але і сварок нема, розуміють один одного.

Люба з чоловіком допомагають нужденним самотнім матусям, відвідують дітлахів у дитячих будинках, самотніх стареньких у ​​будинках для літніх людей.

Люба вірить, що коли ти допомагаєш іншим, то й у твою хату приходить щастя.

І тоді свої проблеми здаються незначними на тлі чужих серйозніших проблем.

Буває, що самотні жінки з дітьми питають у неї поради:

– Як у тебе вийшло так вдало вийти заміж?

– Треба бути сміливішим! Я ж сама зателефонувала по оголошенню!

Ну і, якщо багато дітей, то показуйте їх не одразу, а поступово, – сміється вона у відповідь…

КІНЕЦЬ.