Ми куnили будинок у селі. Викупили його у молодої пари, у яких nомерла бабуся. Приїхали вони до села буквально перед nродажем. — Бабусині речі забиратимете?

— Запитав чоловік у них. — Та викиньте ви їх. Кому потрібна ця старість, — відповіли вони. Тільки ікони з дому забрали… Коли моєї бабусі не стало, вицвілі фото на стіні бабусі — це перше, що я забрала б з її будинку. А ці господарі ще й сказали, щоби ми їх викинули. Для мене це було дуже див но.

Під час збирання ми не змогли викинути речі цієї жінки. Літня жінка їх зберігала, отже, вони їй були дорогі. Вона все ж таки виховала своїх дітей, онуків, жила за ради них.

А вони навіть до неї не приїжджали. І знаєте, звідки я все це знаю? Вона їм писала листи. Спершу відправляла, але відповіді не отримувала.

Потім почала складати всі ці листочки акуратно в коробочку. Сподівалася, мабуть, що вони колись їх прочитають. У тих листах прихована ціла історія життя жінки.

— Викидати ці листи блюзнірство! Давай відвеземо її дітям? — Зворушена, зі сльо зами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати! — Вони не кращі за онуків, раз таких байдужих виховали, — сказав мені чоловік. – Але може бути вони старі чи хво рі.

Мало що могло статися. — Гаразд, я подзвоню і спитаю, — погодився зі мною чоловік. На дзвінок відповів бадьорий жіночий голос: — Та викиньте ви всє! Там нічого цінного. Та всі ці листи надходили нам пачками. Але ні тоді, ні зараз вони нас не цікавили. Нудно їй було, от і розважалася так стара.

Я подивилася на чоловіка і сказала: — Зроблю з цих листів збірку оповідань. Ми оформили все нотаріально, щоб потім не було жодних претензій. Якось спустилася в комору, а там багато соління та з написами: «Сонечке лисички», «солоні огірки для Анатолія», «малина лісова для Сашеньки»…

КІНЕЦЬ.