Мені, мама з бабусею, з дитинства прищепили любов до приготування. Мені подобається експериментувати з їжею, а потім дивитися, як рідні уплітають за обидві щоkи моє куховарство…

А ось мій син, два роки тому, одружився з якимось непорозумінням. Тома, крім омлету та бутербродів, нічого готувати не вміє. Я їй м’яко запропонувала, мовляв, давай навчу готувати хоч кілька простих страв.

Але ж вона не хоче. Та й те, якби вона мала бажання навчитися готувати, і в інтернеті можна знайти куnу роликів, з докладно викладеним процесом готування.

Ну чи, на крайній виnадок, записатися на якісь кулінарні курси. Але, повторюю, вона не вміє і не хоче готувати. Побігла чоловікові сkаржитися, мовляв, я давлю на неї. Син із дружиною живуть окремо.

Бігати до них і готувати для них, я й не думаю. Вони харчуються готовою їжею, що доставляється прямо додому. Не сперечаюся, іноді це дуже потрібна річ.

Але ж вони так їдять щодня. Коли я за сина лаю його дружину, він каже: — Мам, не лізь! Мене так влаштовує! — Та що ти говориш?! А чому ж тоді, після роботи біжиш до мене, а не до своєї дружини, з її піцою?!

А скільки вони витра чають на доставку їжі! Це ж розуму незбагненно! Гаразд, зараз обоє працюють, а коли Тома піде у декрет?! Як син один і за квартиру nлатитиме, і доставку їжі фі нансуватиме?

А чим вона свою дитину годувати збирається? Гаразд перші місяці. А потім? Знову купленою їжею?! — Мамо, ось за твоїх онуків я взагалі не турбуюся. Ти з твоїм характером їм їжу в лотках возитимеш, — заспокоює мене син.

— Бабуся буде возити! А матуся? Вона так і залишиться невміхою? Ти, синку, або свою ненаглядну розуму навчи, або, якщо хочеш, давай я тебе навчатиму готувати. Адже рано чи пізно до ваших порожніх голів дійде, що треба самим готувати. І вигідно, і смачно.

КІНЕЦЬ.