– Бабуся, можна я в тебе поживу з Юлею? – Ліда сиділа за столом, обхопивши голову руками.

– Звичайно, Лідо, я буду тільки рада! – Бабуся гладила внучку по руці, намагаючись не питати – що ж сталосч?! Не жарт – таку дорогу здолати, пригнічений стан, сльози крадькома. Адже зрозуміло – не просто так приїхала. Розкаже, коли буде готова.

П’ятирічна Юля освоїлася швидко – вона почала бігати подвір’ям, досліджувала сарай з курами, потоваришувала з буркотливим песиком Шариком. Їй явно подобалося: це не те, що в міських тісних джунглях, тут повне роздолля і свобода. Бабуся бачила правнучку вперше, скайп – не рахується.

– Бабуся, я, напевно, надовго залишусь у тебе. У вас можна десь на роботу влаштуватися? Мені однаково на яку.

– Ну, це тільки в місті. На ферму ти не годишся зі своїми музичними пальчиками. Дізнайся десь у садочку, у школі, у будинку культури, напевно там потрібні музпрацівники.

Ніч після довгої дороги була довга і безсонна для Ліди. Постійно виринав образ Олексія і цієї жінки в подружньому ліжку. Олексій навіть не намагався виправдатися і сказав: «Я люблю її, Лідо, вибач!». Добре, хоч Юля цього не бачила, була в садку. До мами повертатися не хотілося – вона дістане її фразою: “Я ж тобі говорила!”, Та й жити в одному місті з цим неблаговірним більше не хотілося, Ліді потрібно було тікати від себе і від минулого життя.

Ранок був добріший ніж учорашній день. Бабуся спекла млинці і вже годувала Юлю. Донька сиділа вся обмазана сметаною і радісно хихотіла. Як же добре у бабусі, так спокійно! Ліда вийшла в осінній сад: яблучка, груші. Щоправда, яблучка так собі, непоказні якісь, а от за парканом, у сусідському саду, дуже симпатичні. Ліда підтяглася й перегнулась через паркан, щоб зірвати з гілки яблуко, і одразу й ойкнула – на неї похмуро дивився якийсь гарний чоловік років тридцяти п’яти.

– Вибачте, – зніяковіло сказала Ліда. – Я хотіла взяти у вас яблуко, бо вони у вас гарні. А у бабусі вони самі бачите сумне видовище.

– Беріть, – спокійно сказав чоловік, навіть не посміхнувшись. – Дільничого не викличу.

Ліда розгубилася. Щось треба було сказати, а що – на думку не спадало.

– А в нас, натомість, груші дуже смачні. Бажаєте грушу?

Чоловік кілька секунд дивився на неї, схиливши голову, потім невдоволено посміхнувся і пішов до себе до хати.

«Нездужає, чи що! – подумала Ліда.!». Щоки її вкрились рум’янцем від сорому – так ніяково вийшло: «У нас груші смачні, хочете?». Єва недороблена з райською грушею! Ганьба яка! А цей похмурий бодай слово сказав! Настрій знову був зіпсований. Піти чи поснідати?

– Бабуся, там якийсь сусід у тебе дивний. Нічого, начебто, на вигляд, а погляд дивний. Я з ним про сад хотіла поговорити, а він усміхнувся і пішов.

– Ти про Віктора, чи що? Ой, та ну його, тримайся від нього подалі! Він із сім’єю чотири роки тому сюди переїхав, купили будинок у Люсі. Пам’ятаєш, баба Люда тут жила? Так от, вона будинок продала цій родині. Віктор ще тоді нічого був, товариський, і дружина у нього Жанна, така – красуня з модельною зовнішністю, хоч і трьох дітей народила, а точена фігурка залишилася. Сім’я як сім’я, двох старших хлопчиків Віктор до міста до школи возив, а з молодшою Іринкою Жанна у декреті сиділа, і все було добре. А потім вона в садок Іру віддала, вийшла на роботу в місті і понесло її не в той степ.

Бабуся зітхнула і витримала паузу. Ох вже ці довгі паузи, коли з нетерпінням хочеться дізнатися – що далі.

– Закохалася там у свого начальника! Залишила чоловікові записку, що вона його лишає та й дітей теж. Написала щось на кшталт: «Я погана мама, думаю, що ти будеш гідним батьком наших дітей, але люблю я свого начальника!». Ну чи когось там, з ким вона пішла. Віктор тут сам не свій ходив, схуд, кажуть. І ось залишився наш Віктор один, тільки на весь світ образився.

– А де його діти? Щось я їх на подвір’ї не бачила.

– Так неділя, от і відсипаються. У них немає господарства. Котик з тварин лише на всю родину, навіть городу не мають! Міські вони, не звикли. Віктор непогано заробляє, тому не копається на городах, а у наших місцевих овочі та молочку купує, а сад у них і так є. А на городах вони зробили дитячий майданчик. Бачила там – гойдалки різні є? Старшим хлопчакам вони не цікаві, але Ірочці ще подобається. Їй шість років, вона подружкою Юлі може стати, але моя тобі порада – не сунься до цього Віктора навіть у дружбу, він якийсь дивний.

-Та я і не збиралася! Мені вистачило кількох фраз, щоб зрозуміти, що це за людина!

– От і чудово! – усміхнулася бабуся. – А то тут у нас були спроби. Віктор хоч і з трьома дітьми, але вродливий і з грошима. Самотні тітки почали клеїтись до нього, але він навіть бачити нікого не міг – одразу відштовхував. А Катя, місцева красуня, до нього з ігристим пізно ввечері прийшла, то я чула, як він її з вигуками з дому виставляв. Ображений він на жінок тепер. Не зв’язуйся з ним, і навіть не говори.

– Та я й не збиралася! – впевнено сказала Ліда. – Подумаєш? А де Юля?

За цим дівчиськом потрібне око та око. Ліда вибігла у двір і побачила, як донька через паркан спілкується із сусідською дівчинкою, а Віктор ходив десь поряд – обламував гілки кущів, складав їх у багаття.

– Мамо, можна я схожу до Іри на гойдалках покатаюся?

Ліда подивилась на сусіда. Він був поряд і все чув, але ніяк не відреагував. Ліда підібгала губи і нахабно запитала в нього:

– Шановний! Чи можна моя дочка зайде на ваш двір погойдатися на гойдалках? Я, сподіваюся, вона вас не турбуватиме?

– Будь ласка, – незважаючи на Ліду, байдуже відповів Віктор. – Вашій дочці можна, вона не потурбує.

Запитань немає. Юля стрімко побігла до сусідського двору і за хвилину дівчинки вже грали разом. Ліда дивилася на дочку через паркан і іноді поглядала на Віктора – він жодного разу на неї не обернувся, так само займався своєю справою.

– Можна сказати – товариш по нещастю, але для нього вже три роки минуло – час би до життя повертатися! Кому зараз важче? – думала Ліда.

Ліда влаштувалася в міський дитячий садок музичним керівником, найближчим від села, і Юлю туди ж влаштувала. У цей же садок ходила і шестирічна Ірочка, тільки старшою групою. Ліда вранці стояла на автобусній зупинці та бачила, як наближалася машина сусіда з дітьми. Іра смикала за рукав батька і показувала на Ліду – мовляв, треба забрати, але автомобіль проїжджав повз. Та ну його – згодом вона почала відвертатися від дороги, як тільки машина Віктора показувалася через поворот.

Так минула осінь і почалася зима. Снігом покриті дахи, двори та дерева, хоч на гілках у саду ще висіли пізні яблучка. Згодом Ліда через паркан познайомилася зі старшими братами Іри: дванадцятирічним Сергійком та десятирічним Михайлом. З Сергієм було легше порозумітися – Ліді він нагадував молодшого брата, такий же розважливий, спокійний. Михайло же був жвавіший і непосидючим, але, проте, теж товариський хлопчина.

– Тітко Ліда, ви ніколи в нас не були, ну ходімо ми покажемо, яка у нас гарна ялинка! – навперебій просили діти.

– Я думаю, що ваш батько буде не в захваті від мого візиту.

– А він ще на роботі, ми йому нічого не скажемо.

У будинку було чисто й затишно, а в центрі великої кімнати стояла висока, вбрана ялинка. Так, справді все красиво, і гірлянди світять. Діти пригостили її соком, показали свої вироби. Ось так, залюбувавшись на те, що відбувається, Ліда навіть не помітила, як у двір заїхала машина Віктора. Треба було змотуватися, але пройти непоміченою повз господаря не вдалося.

– З тилу берете? – Запитав Віктор.

– Я вас не розумію, – знизала плечима Ліда.

– Я вас, ніби, до хати не запрошував. Через дітей почали діяти? Спочатку дітки хороші, потім татко у них цікавий, «а чи не позалицятися мені до нього, давно його помітила»? То так чи що? Такий метод ви обрали?

– Щоо-о-о? – обурилася Ліда. – Та кому ви потрібні? Ви ж пихатий, як із таким взагалі можна зжитися? Це ж треба таке собі нафантазувати! Діти просто покликали ялинку подивитися, хоч я й не хотіла йти! Діти у вас дуже добрі, а ви – ні! Всього найкращого!

Ліда вийшла швидким кроком за браму. Обуренню не було межі, але найбільше її дратував той факт, що Віктор трішечки має рацію. За парканом вона помічала, який Віктор дбайливий батько та чудовий господар. Якби не його нестерпний характер, то ціни йому не було б, як чоловікові. Та й гарний він, дуже гарний.

За кілька годин Віктор сам зайшов до Ліди і покликав її надвір.

– Я хотів вибачитись за свої слова, – похмуро сказав він. – Думав, що ви до мене залицяєтеся, будь-які шляхи шукайте. Не подумав ляпнув і тепер пошкодував про це. Загалом, вибачте.

– Пора б вам бути м’якшим до жіночої статі. Три роки минуло, а ви все на дружину свою дуєтеся. Напевно, ви ще любите її.

– О ні тільки не це! Любив, потім ображався, тепер байдуже. Але вам цього не збагнути.

– Це мені не зрозуміти? А знаєте чому я тут? Я випадково забігла з роботи додому та застала свого чоловіка в ліжку з іншою жінкою! У тому ліжку, з якою я з ранку встала, поцілувала чоловіка, і все в нас було добре. Я навіть не підозрювала його у зрадах! А вдень він мені вже заявив, що мене не любить! Та ще й ця жінка в ліжку! Це не просто залишена записка! Світ у мене звалився! Я поїхала з міста за багато кілометрів у це село, покинувши все. І це ви мені кажете, що мені не зрозуміти? Ви хоча б у своєму будинку залишилися, а я змінила у своєму житті все! Але я, на відміну від вас, не зачерствіла.

Віктор розгублено дивився на Ліду, здавалося – вона ось-ось розплачеться.

– Ось біда! – промовив він. – Ну мені просто здається, що всі жінки шукають вигоду. Як одна тут місцева прийшла до мене з ігристим, і одразу про почуття до мене почала розповідати. Я їй кажу: “А як же мої діти?”, Вона: “Не стінка, посунуться, чи мати одумається і забере!”. Ось я її й виставив. Тепер у всіх жінках каверзу шукаю. Все одно чужі жінки моїх дітей не полюблять.

– Рідна мати їх не любила, але не треба говорити за всіх. Я до вас особисто не нав’язуюсь, але, якщо чесно, мені подобаються ваші діти. Я посміхаюся, коли бачу їх у дворі і мені приємно спілкуватися з ними. Але може справді – їхня мати одумається і приїде?

– Не схаменеться. Вона рік тому приїжджала, я думав, що вона дітей хоче побачити, а вона свої справи приїхала вирішувати, підписи попросила мене в якихось документах поставити. Послав її подалі і позбавив через суд материнства. Я думаю, що вона навіть рада – менше проблем. Та про що говорити – вона навіть дітям на свята не дзвонить, щоби привітати, але й вони про неї вже не питають. Вибачте мені ще раз.

Віктор повернувся і пішов до хвіртки, хрускаючи чоботями по снігу. На мить він зупинився, обернувся і сказав:

– Ах так, ще. Так ніяково весь час виходить – ви стоїте на зупинці, а я повз проїжджаю, не підводжу вас. Але ви зрозумієте – нас четверо в машині, а вас двоє, вже перебір виходить, а я — законослухняний водій. Ось, після Нового Року хочу продати цю машину і мінівен купити на 7 місць, тоді й покатаємось.

Зовсім інша людина Віктор, коли так розкривався. Ніякої образи, навіть обличчя ще красивіше стало. З того часу вони з Лідою стали вітатись, а коли Віктор проїжджав повз зупинку, привітно кивали один одному.

– А давайте Новий Рік разом зустрінемо? – Запропонував Віктор. – Не розлучати ж Юлю з Ірою, їм веселіше буде.

– Добре, але я бабусю теж не залишу, можна вона буде з нами?

– Звісно, ми будемо раді.

Бабуся бурчала, казала, що даремно Ліда сплуталася з Віктором, вона ще пошкодує – і сам сусід поганий, і дітей у нього троє – не потягнути внучці.

– Бабуся, ми просто дружимо, нічого такого, тим більше Віктор зовсім непоганий. А чого через дітей переживати – вони вже самостійні, розумні, самі хоч кого потягнуть. Що зі мною, що без мене – вони не пропадуть, тато в них гарний.

І все-таки ближче до весни Ліда потихеньку перебралася до Віктора, вони подали заяву до ЗАГСу. Бабуся була не проти – все ж таки поруч, та й Віктор виявився не таким, як усі про нього думали.

КІНЕЦЬ.